Іра погодилася тиждень доглядати хворого, але замість допомоги він попросив її спостерігати за домашніми

Іра випросталася в кріслі.

— У вас це звичайний спосіб знайомитися?

— Останніми місяцями я рідко знайомлюся з людьми. Практики бракує.

Вона не збиралася всміхатися, але усмішка з’явилася сама. Максим помітив її; на мить його обличчя змінилося, ніби йому стало трохи легше.

— Детективом вам ставати не доведеться, — сказав він уже без глузування. — Не потрібно нічого пробувати, кудись потай лізти чи з’ясовувати стосунки. Будьте поруч, спостерігайте. Ви медик і можете помітити те, що мені недоступне. Через тиждень вирішите, що я божевільний, — скажете прямо й поїдете. За місяць я однаково заплачу наперед.

— А якщо такого висновку не дійду?

— Тоді залишитеся.

Іра знову подивилася на ліки. Знайомі назви: вітаміни, ферменти, засіб від тиску, легке заспокійливе. За умови дотримання призначеної схеми нічого небезпечного.

Робота їй була потрібна. За квартиру треба було платити, мамі — надсилати гроші на ліки. Але тепер до цих турбот додалася інша думка, від якої стало незатишно: раптом Максим має рацію? Вона поїде, а через пару місяців побачить у новинах повідомлення про його смерть. І знатиме, що могла не їхати.

— Добре. Давайте спробуємо тиждень.

— Тиждень, — повторив Максим і заплющив очі.

Було видно, що на цю розмову пішли всі сили, які в нього залишалися.

— І ще, — продовжив він. — Для решти ви доглядальниця. Звичайна, нуднувата, зате сумлінна. Згодні?

— Бути нудною я вмію.

— У цьому я впевнений, — пробурмотів він, так і не розплющивши очей.

За дверима швидко й легко застукали підбори. Максим розплющив очі, ледь кивнув Ірі. Ручка повернулася, і до спальні ввійшла молода світловолоса жінка з тацею. Світлий брючний костюм, бездоганний макіяж.

— Ви вже встигли познайомитися? — проспівала вона. — Максимку, час пити ліки. Я тобі все приготувала.

Іра підвелася й усміхнулася з тією чемністю, яка пасувала сумлінній, нудній доглядальниці. На таці, крім таблеток, був чай. Вона помітила: погляд Максима зупинився на чашці, а не на нареченій, що ввійшла.

— Ольга, — відрекомендувалася жінка, ставлячи тацю біля ліжка. — Наречена Максима. Ви Ірина? Можна звати вас Ірою? Іра… — Вона повторила ім’я, ніби пробувала його на смак. — Добре. Щодо ліків одразу домовимося: я сама розкладаю їх на ранок, день і вечір. Призначення збережені в телефоні, перешлю вам. За харчуванням теж стежу я. Жирного не можна, кави не можна. Помітите щось незвичне — звертайтеся відразу до мене.

Весела, швидка мова не заважала Ользі стежити за кожним рухом нареченого. Іра бачила, як уважно та дивиться на нього. Максим без заперечень проковтнув таблетки, запив чаєм із простої білої чашки й ліг назад на подушку.

— Молодець, — сказала Ольга, погладивши його руку. — Завтра знову покличу Гончара, нехай огляне. Німецький професор мені не сподобався: обіцянок було надто багато.

Коли вона вийшла, Максим подивився на Іру.

— Ну, що скажете?

— Піклується про вас, — відповіла вона, знизавши плечима.

— Решта каже те саме.

До вечора день минув без пригод. Максим то засинав, то прокидався. Між цим Іра виміряла йому тиск і пульс. Зошит вона привезла за старою лікарняною звичкою й тепер занесла туди показники. Судячи з цифр, перед нею була дуже втомлена людина, але не людина, що помирає.

О шостій вечора до спальні зазирнула висока худорлява жінка років шістдесяти. Коротко підстрижене сиве волосся, строга темна кофта.

— Тамара Григорівна, тітка Максима, — відрекомендувалася вона без усмішки. — Ходімо, покажу, де ви житимете.

За стіною спальні виявилася кімната Іри: ліжко, шафа й стіл, власний санвузол. Тамара Григорівна окинула її поглядом, наче збиралася перевірити, чи не залишився де пил.

— Тут усе просто. Снідаємо о 8:00, обідаємо о першій, вечеряємо о 19:00. Максимові готує наша хатня робітниця Галина Степанівна. Тацю носить Микола: у Галини хворі коліна, сходами їй ходити важко. До кабінету внизу, на першому поверсі, не заходьте. На кухні господарювати теж не потрібно. Хочете щось запитати?

— Ви давно живете в цьому будинку?

— Двадцять два роки. Переїхала, коли померла мати хлопчиків. — Тамара Григорівна ненадовго замовкла. — Їхній батько, мій брат, помер три роки тому. Тепер із родини в мене залишився Максим. Якщо не рахувати Павла…