Ірина помічала дивні речі вдома, але вирішила встановити камери після слів сусідки про щоденні візити за її відсутності

Відповісти ніхто не встиг: оперативники ввімкнули світло.

— Що відбувається?! — нажахано закричала Світлана й майже пошепки додала: — Ти жива?

— Живіше не буває, — сухо відповіла Ірина.

Максим кинувся до виходу, та оперативники його скрутили. На Світлану Петрівну наручники вдягнув Олег. Він був задоволений: чуття не обмануло, у цієї пари й справді залишалася таємниця.

Ірина ледве стримувала сльози. Знову згадувався батько. Вона сама привела до їхнього дому злочинця, а все ж могло скластися інакше.

— Ірино, тепер їм доведеться за все відповісти, — прошепотів Олег, обіймаючи її за плечі.

— Сподіваюся, — тихо озвалася вона.

Максим, який лежав на підлозі, злобно дивився на них.

— Нічого ви не доведете! — повторював він.

— Упевнений? — Ірина повернулася до нього. — Усе, що ви щойно розповіли, записано на камеру. Тепер уже не викрутитеся. Надовго ми з тобою розлучаємося, Максиме. Тільки тепер не з твоєї волі.

— Та пішла ти!

— Не розумію, звідки в тобі це, — вела вона далі, не зважаючи на лайку. — У тебе нормальна мати, справжня. Хороші бабуся з дідусем. Живі, як з'ясувалося. А ти наче чудовисько.

— Коли ти їх бачила?! — зарепетував Максим.

— Нещодавно була у твоєму Кленовому, — усміхнулася Ірина. — Глушина, звісно, але жити можна. Знаєш, на чому ти попався? Не на мені й навіть не на своїй жадібності. Ти зрікся рідних, навіть дзвонити перестав. Подзвонив би — тобі розповіли б, що дружина приїжджала до них живою. Не довелося б зараз перед утопленицею розпинатися.

Максим закричав, зрозумівши, як його обвели довкола пальця. Кричала й Світлана. Їх забрали, а згодом судили за все, що вони скоїли.

Ірина повернулася до ресторану й відновила його колишній успіх, який був за батька. Там само згодом відсвяткували її весілля з Олегом. Тепер вони живуть у заміському будинку й щасливі разом. Видно, якщо двом закоханим серцям судилося бути разом, вони рано чи пізно однаково знайдуть одне одного.