Олена сама доглядала тяжкохвору доньку, але через часті затримки чоловіка вирішила простежити за ним

Олена ще не встигла оговтатися від цих переживань, коли наступного ранку Ольга знепритомніла. Мати щойно нагодувала її сніданком. Такого раніше не траплялося, і від переляку Олена майже перестала міркувати. Спочатку намагалася сама привести доньку до тями, лише потім викликала швидку. Лікарі не їхали. Кожна секунда здавалася вічністю.

У розпачі вона зателефонувала Віктору, плутано пояснила, що сталося, і крізь сльози попросила:

— Вітю, відвези нас до лікарні! Будь ласка!

— Олено, не можу. Тут в одного з моїх бригадирів син народився. Він пригостив…

— Що? — не зрозуміла вона.

— Випив я, — квапливо пояснив Віктор. — За кермо не можна.

— Але ж зараз ранок!

Відповіді вона чекати не стала. Вимкнула телефон і, піддавшись раптовому пориву, набрала Бориса Степановича. Він приїхав, коли Ольгу вже забирала швидка. Як він зумів так швидко дістатися, Олена не розуміла, але була безмежно вдячна, що він опинився поруч.

У лікарні, біля реанімації, вона й сама ледве трималася на ногах. Борис Степанович не залишав її. Минуло майже пів години, а про доньку ніхто нічого не казав. Олену затрусило дрібним тремтінням. Тоді він підійшов і міцно обійняв її.

Вона не відсторонилася. Наче ганчір'яна лялька, уткнулася в його тепле плече й заплакала. Скільки вони так простояли, Олена не знала. За дверима тим часом рятували Ольгу.

Нарешті вийшов стомлений лікар: гострий напад минув, безпосередньої небезпеки більше не було. Від радості Олена поцілувала людину, яка допомогла їй витримати це очікування. Можливо, саме тоді її величезна вдячність Борису Степановичу стала іншим почуттям. Та коротка мить змінила її подальше життя.

Минуло трохи більше ніж два роки. Олена знову була заміжня. Борис Степанович був старший за неї майже на дванадцять років і тому довго не наважувався сказати про своє кохання. А покохав він її ще тоді, коли вона прийшла до кабінету проситися до хворої доньки й виправдовувалася через незавершений звіт.

Він дивився на Олену й бачив жінку, готову на все заради своєї дитини. Любити миле рожевощоке немовля, яким розчулюються довколишні, знімати його на телефон і поспішати показати світлини в інтернеті — це було не те, що він побачив у ній. Її любов здавалася йому глибшою та сильнішою. Йому було знайоме це почуття.

Борис Степанович добре пам'ятав прогулянки з Григорієм. Одні перехожі відверталися, інші розглядали їх. Його маленький син не викликав розчулення. На обличчях зустрічних він читав полегшення: як добре, що хлопчик у візочку — не їхня дитина. І ніхто з них не знав, яким щасливим почувався батько цього хлопчика. Щасливим уже від того, що мав сина.

Ту саму любов Борис Степанович розгледів в Олені. Колеги невдовзі почали помічати, як він дивиться на нову співробітницю. Коли стало відомо про майбутнє весілля, Наталія Андріївна сказала:

— Таки домігся свого Борис Степанович! Я знала, що цим і скінчиться.

Готуючись до весілля, Олена засмучувалася лише через одне: Світлана Петрівна навідріз відмовилася жити разом із ними.

— Ти вже не ображайся, Оленко, — казала вона, складаючи речі в сумки. — Зараз я Віктору потрібніша.

Олена розуміла її й утримувати не стала. Віктор на той час розійшовся з Іриною, так і не одружившись із нею. Повернувся до рідного селища й оселився в матері.

Згодом він знову взявся за будівництво: наймав бригади, керував роботами. Але тепер відновлював православні храми, здебільшого зруйновані; таких у навколишніх селах було багато. І сам почав часто бувати в храмі.

Якось Світлана Петрівна розповіла Олені, що переломним для сина став той страшний день, коли він через випивку не зміг допомогти Ользі. Доньку забрала швидка, а підтримати Олену приїхав інший чоловік і залишався з нею в лікарні. За словами матері, відтоді Віктор до спиртного більше не торкався, і цьому вона раділа найдужче.

Тепер у кожного душа була на своєму місці; кожен знайшов те, чого йому бракувало. Тільки в Ірини вийшло інакше: бій вона виграла, а втримати позиції не зуміла.