Олена сама доглядала тяжкохвору доньку, але через часті затримки чоловіка вирішила простежити за ним

Дівчинку назвали Олечкою. Спочатку вона мало відрізнялася від інших немовлят. Хвороба майже не давалася взнаки, якщо не брати до уваги частого плачу, який довго не вщухав: малечу мучив головний біль. Побачивши, що дружина не відступить, Віктор теж змирився з тим, що вони стали батьками хворої дитини. Тим паче основні турботи про дівчинку лягли на плечі Олени. Сам він улаштувався спати на кухні, на надувному матраці, а від криків доньки придбав беруші.

Турбот більшало, але поступово подружжя звикало до свого життя. Майбутнє вже не лякало їх так, як раніше, особливо Олену. Вона опанувала все необхідне, прийняла те, чого не можна було змінити, і тепер шукала будь-яку можливість підтримати доньку, поліпшити її стан. Вибір залишався невеликим. І все ж Олена з колишньою наполегливістю робила все, що могло принести Ользі бодай невелике полегшення.

Доньці виповнилося сім років. Того ранку, першого вересня, Олена з тугою дивилася на дітей, які йшли до школи. Їй хотілося зав’язати Олечці величезні білі банти, купити ранець із ведмежатами, побачений у вітрині дитячого відділу, і пройти з нею вулицею, тримаючи маленьку долоньку у своїй. За такої тяжкої форми хвороби цьому не судилося статися. Але донька була з ними. Вона дуже любила батьків, нехай і виявляла любов по-своєму, а найбільше — маму, поруч із якою минало майже все її життя.

— Вітю, стривай! — схаменулася Олена й підхопилася.

За дверима його вже не було. Довелося взяти телефон: «Згадала надто пізно: заїдь до аптеки біля дому. Наші ліки там закінчилися. Зараз надішлю фотографію рецепта, може, за нею продадуть».

Відповідь надійшла швидко: «А ти сама не можеш?»

Олена зітхнула й надрукувала: «Вітю, нам з Ольгою туди не дістатися. Уже й спуститися у двір важко. Вона ж тепер важка».

«Гаразд, візьму», — написав чоловік.

Листування залишило неприємний осад. Олена подумала, як мало в її житті стало звичайного спілкування: хвороба доньки тримала її вдома. Роботу вона все ж не покинула — вела бухгалтерію одразу двох невеликих комерційних організацій. Платили скромно, зате це дозволяло не почуватися зовсім непотрібною.

З вікна було видно, як Вітя виїжджає з двору. А в неї починався звичний ранок: спершу водні процедури, які Олечка любила, коли добре почувалася. Далі — годування, прогулянка, гімнастика, масажі, ліки. Турботи про доньку приносили Олені і радість, і душевний спокій. Не любили вони обидві тільки лікарень. А дні загострень, коли Ольгу мучив біль, ставали для матері нестерпними: найдорожча людина страждала, а вона не знала, чим зарадити.

Навіть звикнувши до всього цього, Олена часто сумувала за чоловіком. Його життя минало майже незалежно від хвороби доньки. Він долучався лише тоді, коли дружина вже ніяк не могла впоратися сама. Олена знала, як дратують Вітю зміни в планах, і намагалася зайвий раз його не просити. Так і обходилася власними силами, часом гостро відчуваючи самотність.

«Нічого», — подумала вона, підходячи до ліжка Олечки.

— Завтра бабуся приїде. От і стане нам веселіше, — сказала Олена й усміхнулася: напівсонна донька позіхала.

Бабуся в Ольги була одна — Світлана Петрівна, мати Віктора. Свою маму Олена втратила ще підлітком. Батько одружився вдруге й тепер майже не зустрічався з донькою. Часом їй навіть здавалося, що він соромиться онуки й тому уникає їх.

Зі свекрухою, навпаки, стосунки склалися чудові. Світлані Петрівні Олена завжди раділа, шкода лише, що та жила у віддаленому селищі й рідко добиралася до міста. Іншої близької людини, якій можна було хоча б ненадовго довірити Олечку, в Олени не було. А свекруха, приїжджаючи, сама випроваджувала її прогулятися, відпочити, змінити обстановку.

На завтра вони вже домовилися: бабуся залишиться з онукою, а Олена поїде до Ірини. Подруга була незаміжня, сама ростила двох галасливих синів. Ользі було важко перебувати поруч із хлопчаками, тому бачитися вдавалося рідко. Для Олени такі зустрічі, можливість ненадовго відволіктися від турбот, були наче ковток свіжого повітря. Та й саме спілкування зі Світланою Петрівною її тішило. Думки про завтрашній день потроху виправили настрій, зіпсований ранковим попередженням Віті, що він знову затримається, і Олена взялася до доньки.

Ближче до вечора, втомившись, вона прилягла на дивані біля Олечки, яка задрімала. По телевізору жінки обговорювали зради чоловіків — розповідали, як дізналися про обман. Олена слухала, аж поки одна розповідь не змусила її додати гучності…