Олена сама доглядала тяжкохвору доньку, але через часті затримки чоловіка вирішила простежити за ним

— Спочатку я йому вірила, — говорила брюнетка років сорока. — Затримується на роботі — отже, треба. А затримувався він мало не щодня. Потім випадково з’ясувалося: люди з його відділу йдуть вчасно, жодного завалу в них немає. Виходить, добробут усієї фірми тримається на плечах одного мого чоловіка? Чи причина зовсім інша.

— Як ви вирішили це з’ясувати? — запитала ведуча.

— Простежила за ним. І виявилося, що вечори мій Юрій проводить зовсім не в офісі. У нього давно була коханка, до неї він і їздив.

Вітя повернувся майже вночі. Можливо, почута розповідь іще не виходила в Олени з голови, але біля чоловіка їй привидівся незнайомий запах. Не чужі парфуми — нічого певного вона назвати не змогла б. Щось ледь відчутне, чому навіть для себе не знаходилося пояснення. Уперше Олена замислилася, чи не живуть вони з Вітею кожен своїм життям. І вперше злякалася того, що може чогось не знати про власного чоловіка.

Наступного дня вона залишила Олечку з бабусею й вирушила до Ірини. Дорогою купила її синам солодощі: хлопчики обожнювали гостинці. Потім не втрималася й додала до покупок два іграшкові вертольоти — хотілося потішити обох.

— Привіт! — зустріла її Ірина на порозі.

— Привіт, моя хороша, — Олена поцілувала подругу в щоку. — Скучила я за вами! Цілих два місяці, мабуть, не бачилися.

— Майже три, — усміхнулася Ірина. — Заходь, розповімо одна одній, що нового.

Олена роззулася, зняла пальто.

— У тебе незвично тихо. А хлопці де?

— Відправила погостювати. Треба ж і мені колись від них відпочивати. Що старші, то галасливіші стають. Навіть сядуть за комп’ютер — і то кричать.

— А я сподівалася й Рому з Федором побачити. Скучила за ними.

— Зате спокійно побалакаємо, — відмахнулася Ірина. — Ніхто не репетуватиме й не сперечатиметься. Ходімо, я накрила на стіл.

Зустріч відзначили вином — випили по два келихи. Потім Ірина заварила чай, дістали принесений Оленою торт. Тут Олена й наважилася заговорити про те, що її непокоїло.

— Вітя дедалі частіше залишається допізна на роботі.

— А що йому робити? — Ірина знизала плечима. — Він же у вас єдиний годувальник. Радіти треба, що старається заради тебе й Ольги.

— Я й радію. Тільки мені його самого бракує. Наче ми дедалі далі одне від одного. Раніше ж інакше було, а тепер…

— Усі з часом охолоняють, тут немає нічого дивного. Проти природи не підеш. Не муч себе, може, у вас звичайна сімейна криза. Скільки ви вже разом?

— Майже дванадцять років.

— Ось тобі й пояснення. Криза дванадцяти років, буває.

— Ірино, а раптом у нього інша?

— Що? Звідки ти це взяла? — подруга злякано поглянула на неї.

— Поки нізвідки. Але тоді все сходиться: і нескінченна робота, і те, що ми віддалилися.

Олена збиралася згадати й учорашній дивний запах, але зупинилася. Їй же лише здалося — як про це розповідати?

— Не вигадуй. Для таких звинувачень потрібні серйозні докази, — гаряче заговорила Ірина, навіть злегка почервонівши. — А в тебе нічого немає.

— Так, тут ти маєш рацію, — кивнула Олена. — Підтвердити нічим. Але… — Вона помовчала, потім із запалом поглянула на подругу. — Може, мені самій простежити за Вітею?

— Що?! — здивувалася Ірина.

— Розумію, це вже занадто. Але я б переконалася, що він справді працює вечорами, і заспокоїлася.

— Ще чого надумала! Ти серйозно зібралася вистежувати власного чоловіка? — Ірина голосно розсміялася.

— Не знаю, — розгубилася Олена. — Вважаєш, дурна затія?

— Дурнішого не вигадаєш! Уже бачу: стоїш біля воріт будівництва, каптур до самих очей натягнутий, на носі темні окуляри…

Власний жарт так розвеселив Ірину, що вона зареготала до сліз.

Тепер і Олені її задум здавався безглуздим.

— Гаразд, ти маєш рацію, дурницю вигадала, — квапливо сказала вона. — Забудьмо. Мабуть, вино вдарило в голову, от я й верзу всілякі нісенітниці.

— Отож-бо, — озвалася Ірина, витираючи очі й поблажливо дивлячись на подругу.

Дзвінок у двері змусив її підвестися з-за столу. З передпокою долинув невдоволений голос матері:

— Чому не відповідаєш? Уже бозна-скільки тобі телефоную!

— Може, звук вимкнений, не знаю. А дітей навіщо привезла? Вони ж мали у вас ночувати.

— Аркадія з нападом до лікарні забрали. Не до твоїх шибеників мені зараз. Усе, побіжу. Хоч би Аркаша видряпався… Що ж я без нього робитиму?…