Після розлучення Ірина влаштувалася покоївкою, але господар попросив її зіграти наречену на вечері заради важливої угоди

На останньому записі ручка зупинилася. Знайома музика — багатошарова, пишна, явно старої школи — за десять секунд не встигла додати Ірині певності. Коли Володимир Семенович вимкнув її, вона прикрила очі.

— Починаю рахувати. П’ять, — оголосив він.

П’ять! Іра затремтіла. Треба згадати. Вона не лише чула цей твір — грала його сама. Відповідь же має бути зовсім простою.

— Чотири.

Вона перебирала спогади, намагаючись знайти, де й коли грала цю музику. На сцені — точно ні. Але чому назва не спадала на думку? Можливо, дев’яти балів вистачило б для перемоги… Ні, Микола довірився їй, не можна його підвести.

— Два.

Іра поглянула на списаний аркуш і раптом засміялася, квапливо виводячи ім’я композитора. Звісно, Жан-Батіст Бар’єр! Третя збірка сонат для віолончелі й баса. Із цим твором вона вступала до консерваторії. Нічого складнішого в житті не грала — від страху тоді трусилася. Та й саме бароко нагадувало лабіринт: спробуй не заблукати серед музичних завитків і пишного звучання.

— Готово! — Вона підняла аркуш.

Тут Ірина помітила, що Павло все ще не відривається від свого паперу. Кінчик його ручки був сильно погризений.

— Чудово! — Очі господаря зблиснули.

— Іро, ти впевнена? — Зблідлий Микола дивився на неї. — Що ти встигла написати? Я впізнав лише один твір, усе інше для мене — темний ліс.

— Не хвилюйся. Ми виграли, — усміхнулася вона.

Дубровський вихопив у сина аркуш, швидко прочитав відповіді й розчаровано похитав головою.

— Павлусю, Чайковського ж як можна було пропустити? А тут що? Серйозно написав — Бах? Та який же це Бах! Тепер подивимося, що в Ірочки… Боже!

Його обличчя проясніло. Ірині навіть здалося, що він просльозився.

— Жодної помилки! Люба, ви геній. Переможця визначено: вітаю, Миколо, контракт дістається тобі. Подякуй своїй тремтячій нареченій. І гарна, й розумна! Сиділа собі тихо, а я чекав, коли покаже себе. Зізнайся, розвідав про мій задум і приберіг козир у рукаві?

— Я… — розгубився Микола.

Він не зводив очей з Іри. Її знання вразили його, але ще сильніше приголомшило те, що вона щойно врятувала таку важливу для нього угоду.

— Звідки б йому дізнатися, Володимире Семеновичу? — засміялася Ірина. — У нашій родині телепати поки не завелися.

— Браво, Ірочко! — Старий обійняв її. — З такою жінкою Микола явно не прогадав.

— Як вам це вдалося? — запитав Микола вже в машині, усе ще не оговтавшись від подиву.

— Вгадати музику? — усміхнулася Іра.

— Усі твори! Це ж неймовірно. Звідки ви їх знаєте?

— Навчалася в консерваторії, потім працювала в одному з найвідоміших оркестрів країни, — сказала вона, скромно опустивши погляд. — Дещо залишилося в пам’яті. Віолончель для мене — усе життя. Точніше, була ним, поки колишній чоловік не розбив інструмент.

— Ви віолончелістка? — ахнув він. — І працюєте покоївкою? Як же так сталося?

— Перелом руки під час катання на лижах поклав край моїй сценічній кар’єрі, — зітхнула Ірина. — Про виступи довелося забути. А після розлучення вже не могла й у музичній школі викладати. Потрібні були гроші, тому прийшла до вас.

— Чому ж раніше не розповіли?

— А що змінилося б? Вам було б приємніше взяти із собою віолончелістку, а не покоївку? Яка ж різниця?

— І справді, — насупився він. — Послухай… послухайте, Іро…

— Давай уже залишимося на «ти», — усміхнулася вона. — А то весь час збиваємося.

— Давай. Іро, я ж, можливо, можу допомогти. У мене є знайомі лікарі, хороші фахівці. Спробуємо відновити руку? Ти не уявляєш, що сьогодні для мене зробила. Дубровський від тебе в захваті, вважає, що вибір у мене чудовий. Тільки він тепер не відчепиться. Дарма я пообіцяв весілля у вересні: цього він не забуде. А ми вже партнери, відмовитися буде нелегко.

— Щось вигадаємо. Якщо знадобиться, зіграємо весілля понарошку. А пальцям, думаю, рухливості тепер уже не повернути. Просто грати я можу, травма цьому не заважає, але професійна гра — інша річ. Однаково дякую, що хочеш допомогти.

— Треба хоча б спробувати. Завтра ж зв’яжуся з потрібними людьми, організуємо обстеження.

— Якщо тобі так хочеться, — усміхнулася Іра.

— Ще й як хочеться! Ти ж моя паличка-рятівниця. І нову віолончель я завтра ж куплю. Найкращу.

— Облиште, — зніяковіла вона. — Мені й за цей вечір нічого платити не треба. Не заради вигоди погодилася. Захотіла допомогти вам по-людськи.

— От і я хочу по-людськи допомогти. Знову ми на «ви», Ірино… Скажи, тобі подобається прибирати мій дім?

— А що в цьому поганого? Я там працюю.

— Але раніше в тебе було зовсім інше життя. Може, знайдеться для тебе цікавіше заняття?

— Наприклад? — Вона почервоніла.

— Пам’ятаєш, перед зустріччю я розповідав про шолом для дітей, які не чують?

— Звісно…