Після розлучення Ірина влаштувалася покоївкою, але господар попросив її зіграти наречену на вечері заради важливої угоди

Уже наступного дня Ірина приїхала до будинку Миколи Степановича й залишилася. Їй показали, як усе влаштовано, пояснили обов’язки, виділили кімнату. Для поїздок у місто по покупки надали автомобіль.

Будинок виявився величезним, сучасним, стильним; смак у господаря явно був хороший. Але варто було Ірі уявити, скільки тут скла й дзеркал доведеться щодня доводити до блиску, як у неї запаморочилося в голові. Утім, роботи вона не боялася. А після того, як дізналася розмір окладу, — і поготів.

За перші пару місяців господаря вона майже не бачила. Після сніданку Микола Степанович їхав і з’являвся лише близько десятої вечора. У вихідні його можна було зустріти в саду чи на даху, незмінно з ноутбуком. Іра віталася, проходила повз, потрапляла йому на очі — він жодного разу навіть голови не підняв.

З рештою розмов теж було небагато. Здавалося, весь будинок живе за негласним законом тиші. Валентина, хатня робітниця, заздалегідь залишала завдання й список покупок на аркуші, прикріпленому до стіни підсобки, або надсилала повідомлення. На кухні Роман зустрічав Іру усмішкою й без слів ставив перед нею обід чи вечерю.

Лише Василь Петрович іноді перекидався з новою покоївкою парою слів. У саду він знав, що розмова нікому не завадить. Від нього Іра й почула, що господар замкнутий, самотній і живе своєю роботою: цілими днями вигадує процесори, чипи, програми, якісь подібні речі.

Розбиратися в цьому вона не збиралася — однаково нічого не розуміла. Їй вистачало того, що тут добре платили, не лізли в душу й не вимагали неможливого. Та й ніхто з колишніх знайомих не міг побачити її у формі покоївки.

Одного разу, натираючи велике дзеркало у вітальні, Іра відчула пильний погляд у спину. Підвела очі — у відображенні біля книжкової шафи стояв Микола Степанович. Ні руху, ні звуку. Вона не чула, як він увійшов, і не знала, чи давно дивиться на неї. Раніше такого не траплялося: господар ніби взагалі її не помічав.

— Вибачте, вам щось потрібно? — Іра обернулася з несміливою усмішкою.

Він здригнувся, немов її запитання налякало його, і поспішно вийшов.

Дивна людина. Іра подумки всміхнулася. Може, не розраховував застати її тут, хотів посидіти у вітальні? Але тоді міг попросити її вийти. Незрозуміло й те, чому він удома: уже десята, зазвичай у цей час Микола Степанович давно на роботі. Проспав? На нього не схоже. За весь час вона не помітила жодного відступу від заведеного розпорядку.

Утім, це її не стосувалося. Захотілося людині влаштувати собі незвичний вільний день — її справа. Їй же треба було закінчити з дзеркалами й перейти до решти кімнат.

Закінчивши прибирання, Іра поїхала по продукти. Коли повернулася, застала господаря на кухні. Це теж було незвично: раніше вона жодного разу його тут не бачила, їв він у їдальні або в саду. Тепер Микола Степанович сидів і з такою увагою розглядав пальму в діжці, наче вперше помітив її — а заодно вперше опинився на власній кухні.

— Добрий день, — усміхнулася Ірина, опускаючи пакети на стільницю.

У відповідь він лише дивно поглянув на неї. З насупленого чола й міцно стиснутих губ Іра вирішила, що настрій у нього кепський. Залишатися з ним наодинці їй зовсім не хотілося. Вона ладна була провалитися крізь землю; коліна тремтіли.

Як поводитися? Він мовчить, а нав’язувати розмову нечемно. Мовчки розбирати покупки теж якось ніяково. Іра почувалася меблями чи побутовою технікою. Може, покоївка в цьому домі й справді перебуває приблизно на такому рівні. Усе ж стояти без слів було безглуздо, хоча чужий настрій її не стосувався.

Можливо, він голодний. До обіду залишалося дві години, а Роман кудись зник. Квапив її з продуктами, і ось його самого немає. Може, господар відіслав його, бо захотів побути сам. Але запропонувати бутерброди, мабуть, можна.

— Миколо Степановичу, не хочете перекусити? Обід іще нескоро. Я швидко приготую пару сендвічів. Не знаю, куди Роман пішов, але з бутербродами й сама впораюся.

Господар примружився. І знову ні слова.

Від цього мовчання стало ще ніяковіше. Мабуть, таки працівників за людей не вважає, подумала Іра з усмішкою. Сидить, певно, й обурюється, що вона посміла розтулити рота. Треба якнайшвидше розкласти покупки й піти до своїх справ. Хоч би Роман уже повернувся…