Після розлучення Ірина влаштувалася покоївкою, але господар попросив її зіграти наречену на вечері заради важливої угоди

— Взуття якого розміру носите? — несподівано запитав Микола Степанович.

— Перепрошую? — Іра розгубилася.

— Одяг, гадаю, сорок другого, не більше сорок четвертого. Зріст приблизно сто сімдесят. А з взуттям не можу зрозуміти, — задумливо сказав він, розглядаючи її туфлі.

— Тридцять дев’ятого, — насупилася Іра. Усе ж вона зраділа: принаймні мовчання скінчилося. — Але навіщо вам це?

— Отже, тридцять дев’ятого. Добре. А я був певен, що тридцять восьмого.

Іра далі розкладала продукти, намагаючись зрозуміти, до чого ці розпитування. Нову форму хоче замовити? Але цим займається Валентина, не господар. Та й комплект їй недавно видали. А раптом він несповна розуму? Ні, навряд чи. Не схоже, щоб він розглядав її з особливим чоловічим інтересом; радше з цікавістю. Може, розважається, вгадує розміри. Технар — у них свої дивацтва.

— У вас же завтра вихідний, — знову заговорив Микола Степанович.

— Так, — кивнула вона, дивуючись, що він не лише пам’ятає, а взагалі знає її графік.

— Сходіть до салону. Підстрижіть волосся, освіжіть його колір, зробіть манікюр. Тільки нічого яскравого, щось стримане, зі смаком.

— Навіщо? — Іра закліпала очима.

— Післязавтра на мене чекає важлива зустріч. Хотів би, щоб ви поїхали зі мною.

— Я? — Вона завмерла, міцно стиснувши пачку масла.

— Саме ви, — кивнув він. — Я пару днів до вас придивляюся. Для цієї ролі ви чудово підходите, залишилося трохи лоску додати.

— Якого лоску? Я нічого не розумію.

— Прикраси у вас є?

— Які?

— Сережки, кольє.

— Миколо Степановичу, скажіть уже прямо, що ви маєте на увазі. Я не майстриня розгадувати загадки. Точніше, не люблю їх.

— Даремно, — усміхнувся він. — Загадки підстьобують уяву. Чи вона у вас не надто добре працює?

— З уявою в мене все гаразд, — образилася Іра. — Мені хотілося б знати, що відбувається.

— Не сердьтеся, — Микола Степанович усміхнувся. — Я пропоную вам невеличку гру. Розумію, що ваші обов’язки нічого такого не передбачають. За участь у моїй виставі я готовий добре заплатити.

— Але я не акторка.

— Тим краще. Отже, ніхто й не запідозрить підступу.

— Добре, але яку роль треба зіграти?

— Моєї нареченої.

— Що? Вашої нареченої? — Іра роззявила рота. — Як це взагалі розуміти?

— Післязавтра в мене ділова зустріч, — зітхнув Микола Степанович. — Від неї багато залежить. Сам я туди прийти не можу, потрібна супутниця.

— Але ж є агентства. З вашими статками, думаю, відповідну дівчину знайти нескладно.

— Мені не потрібна виряджена лялька, — він закотив очі. — Потрібна жива, справжня жінка. Не хочу, щоб пішли балачки, ніби я вже з відчаю користуюся послугами всіляких… Загалом, річ ось у чому.

— Розумієте, — продовжив він, — для родини, з якою я збираюся працювати, традиції — річ священна. Це впливові люди, і своїм успіхом вони вважають себе зобов’язаними насамперед сімейним цінностям. Ви розумієте, про що я?

— Поки що не зовсім.

— Володимир Семенович із тих консерваторів старого гарту, яких іще пошукати. Самотня людина, яка не визнає шлюбу, для нього ненадійна вже за визначенням. Як на мене, безглуздо судити про ділові якості за наявністю дружини. Хоча мені дружина одного разу серйозно зашкодила в справах… Але сперечатися з ним марно, багато хто пробував. Мужик як скеля. А в бізнесі йому справді немає рівних. Раз у раз повторює, що всього досягав заради сім’ї: синів виростив собі на зміну, тепер готує онуків. Звідси й прискіпливість до майбутніх партнерів. Звіти, перспективи компанії — усе це він розглядає, але лише в другу чергу. Спочатку йому потрібна людина з надійним тилом. Без сім’ї, на його переконання, люди набагато легше йдуть на ризик.

— Тільки я тут до чого? — Іра насупилася.

— Він знає про моє розлучення. Кілька років тому через нього в нас зірвалася велика угода. Володимир Семенович знав і те, як учинила моя колишня дружина, і те, що вона забрала дітей. Моєї вини там майже не було, однак його це не переконало. Сказав: сім’ю не втримав — отже, і в бізнесі все легко профукаєш.

— Тоді чому він знову вирішив мати з вами справу?

— Ми випадково опинилися в гостях у моїх знайомих. За той час, поки не бачилися, моя компанія сильно зросла, а рахувати гроші Володимир Семенович уміє. Тепер співпраця обіцяла йому добрий прибуток. Мені, втім, теж. І коли він запитав про моє особисте життя, я візьми та й бовкни, що скоро одружуся. Не хотілося вдруге втратити такий контракт. Треба було сказати правду: нікого в мене немає. Хай би подивився, як відсутність сім’ї пішла на користь справам. Але я піддався дурному пориву, захотів замилити очі. Є в мене ще одна слабкість: незавершені справи не дають спокою. Та угода з Володимиром Семеновичем — своєрідний гештальт, який мені необхідно закрити. А свою дурість я оцінив уже потім, коли він зажадав познайомити його з нареченою. На наступну зустріч звелів неодмінно привести її. Ви радите агентство, тільки цього старого дивака обдурити важко. Людей він бачить наскрізь. Запроси я хоч найкращу, професійну дівчину — він одразу виведе мене на чисту воду.

— Тому нареченою маю стати я? Але чому саме я?

— Ви гарна, добре вихована. Навіть з обличчя видно, що за грошима не женетеся.

— Але ж ви зовсім мене не знаєте.

— Я придивлявся до вас: як поводитеся, як говорите. Щоправда, тут усі воліють мовчати, чому — не розумію. Може, вважають, що від тиші мені не так самотньо. А мені до смерті набридли ці тіні, що вештаються будинком. Раніше тут бігали, сміялися, сперечалися. Тепер усе замовкло. І раптом я почув ваш сміх у саду. Ви з Василем Петровичем обговорювали обрізування чорноплідної горобини, а я ніби ожив, знову відчув себе людиною. Тоді й вирішив уважніше до вас придивитися. Взяти когось із вулиці я не можу. Ви мені, звісно, чужа, але все-таки вже трохи уявляєте, чим я живу і як.

— Ні, — заперечила Іра, знову насупившись. — Я про вас нічого не знаю.

— Нічого страшного, — усміхнувся Ковальчук. — Іноді люди роками живуть поруч, а пізнати одне одного так і не встигають. Я, наприклад, був певен, що дружина мене любить і розуміє. Потім виявилося, що всі ці дванадцять років моя впевненість була лише ілюзією, породженою власними хибними уявленнями.

— Оце збіг! — здивувалася Іра. — Здається, тепер я вас розумію. У мене теж було дванадцять років шлюбу. А потім мене ткнули носом у те, що весь цей час я залишалася в полоні омани. Тільки Володимир Семенович, мабуть, одразу помітить, що ніякі ми не наречені. Почне розпитувати — і що тоді?…