Після розлучення Ірина влаштувалася покоївкою, але господар попросив її зіграти наречену на вечері заради важливої угоди

— Залиште це мені. Краще помовчіть, без потреби на запитання не відповідайте. Якщо спитають, де познайомилися, назвіть філармонію: я там часто буваю. Ви любите музику?

— Звісно.

— Тоді все добре. Поводьтеся природно й нічого не бійтеся. Зустріч ділова, в особисте життя там особливо заглиблюватися не стануть. Дружини цих людей зазвичай зайняті обговоренням розцінок своїх косметологів; можете зовсім не підтримувати їхніх розмов. Від вас вимагається дивитися на мене з любов’ю. Більше нічого.

— Більше нічого? — Іра засміялася. — А ви певні, що зобразити закоханий погляд так легко?

— Жінки ж усі трохи акторки, — Микола Степанович підійшов ближче. — Випийте два келихи вина, розслабтеся. Я вам вірю. У людях помиляюся рідко й думаю, що ви впораєтеся. Але якщо не впораєтеся, дорікати вам не стану: авантюру затіяв я. За послугу заплачу за будь-якого результату. Назвіть самі, скільки хочете отримати.

— Навіть не знаю… Якось це…

— Не треба соромитися. Я не жадібний.

— Я не через це, — зніяковіла Іра. — Якщо в мене нічого не вийде, як я потім візьму гроші? Здаватиметься, ніби обікрала вас.

— Тоді вирішимо після зустрічі. Ви самі скажете, у скільки оцінюєте свою роботу. Ну що, погоджуєтеся?

— Іще не знаю. А мої звичайні обов’язки? Їх же ніхто не скасовував.

— Про прибирання не турбуйтеся. Світ не завалиться, якщо в цьому похмурому будиночку один раз залишиться неприбрано.

— Добре, — кивнула вона. — Що мені робити?

— Завтра займіться собою, як ми вже говорили. Заощаджувати не треба: ви маєте виглядати сліпуче. Залишу вам контакти доброго стиліста й дам свою картку, нею й розрахуєтеся. Сукню з туфлями доставлять завтра ввечері. А прикраси у вас є?

— Дещо знайдеться.

— Дещо нам не годиться, — зітхнув Микола. — І каблучка знадобиться. Наречену без заручальної каблучки якось важко уявити. Який у вас розмір?

— П’ятнадцятий.

— Чудово. У неділю чекаю на вас із самого ранку. Встигнемо трохи порепетирувати перед вечерею.

Із салону Іра повернулася з ефектною зачіскою. Коли вона розповіла матері, навіщо знадобилося так убиратися, Світлана Андріївна ахнула.

— Він попросив тебе про що?

— Мамо, я розумію, що ти мене засуджуєш. Але гроші тут ні до чого. Мені хочеться допомогти людині, яка ставиться до мене з повагою й добре платить за роботу. Та й сам він мені симпатичний. Чому я маю відмовити? Коли все закінчиться, скажу йому, що платити не треба.

— Яка дурниця! Чим погані гроші? Купила б нарешті віолончель, знову почала давати уроки. Чи ти назавжди вирішила залишитися в нього покоївкою?

— Не знаю, — замислилася Іра. — Мені там подобається. Тихо, спокійно, гарно. Поки натирала ці нескінченні дзеркала, навіть про Макса забула. А ще Василь Петрович учить мене доглядати сад. Я ж мрію колись купити дачу. Там усе, чого він мене навчить, стане в пригоді.

— Дачу? — мати розсміялася. — Доню, ти музикантка. Невже збираєшся все життя витирати пил?

— Ти ж сама допомогла мені туди влаштуватися. Казала, що прибирання — тимчасовий захід, щоб вибратися з ями.

— Звісно, тут усі засоби добрі. Але навіщо, Ірино, ти закінчила консерваторію? Щоб давати приватні уроки, вистачило б і музичного училища.

— Мамо, ти ж знаєш, що після тієї дурної травми мені довелося назавжди розпрощатися з професією віолончелістки. Я й без того довго не могла оговтатися. Хотіла сяяти на сцені, а не вчити тримати пальці дітей, які Баха від Дворжака не відрізняють. Можливо, більше не хочу цих уроків! За місяць роботи покоївкою я отримую стільки ж, скільки могла б заробити не менш ніж за сто занять. Нехай робота брудна, зате мені не доводиться мучитися зі смичком у руці. По-твоєму, перебирати струни покаліченими пальцями — така втіха? Щоразу думати, як моя кар’єра розбилася вщент? Уже краще мити підлогу, ніж тонути в жалях і стримуватися, щоб з усієї сили не втелющити черговому нездарі. А його батьки, звісно, певні, що виростили нового Рахманінова.

— Навіщо так гарячкувати? — обурилася Світлана. — Роби як знаєш. Але ця ваша гра все одно погана затія.

— Чому? Боїшся, що партнери Миколи Степановича одразу мене розкусять? Я ще пам’ятаю, як поводитися в товаристві. Згадай хоча б, перед ким мені доводилося виступати. Багатеньким дядечкам у строгих костюмах я зумію замилити очі. Ковальчук усе обміркував, мені залишається йому довіритися. Він попросив допомогти — я не підведу. Якщо знадобиться і він попросить, навіть весілля справимо.

— Ну так, попросить, — засміялася мати. — Ох, Іро, ти й сама не розумієш, у що влізла. Утім, вирішувати тобі. Доросла вже, нічого тебе вчити…