Після розлучення Ірина влаштувалася покоївкою, але господар попросив її зіграти наречену на вечері заради важливої угоди

Одягнувши сукню, куплену Ковальчуком, Ірина мало не заплакала перед дзеркалом. Ірина Бондар — колишня, ставна, яскрава, сліпуча — знову дивилася на неї з відображення. Колись вечірнє вбрання було звичною частиною концертного життя. Потім його витіснили зручні костюми й прості джинси, а концерти залишилися далеко позаду.

Каштанове волосся, зачесане назад, відкривало високе чоло, довгу шию, витончені плечі. Але Іра дивилася насамперед на очі. Вони знову світилися; вона встигла забути, якими гарними вони можуть бути. З маленької коробочки вона вийняла кольє: велика перлина на тонкому золотому ланцюжку. Застебнула ланцюжок на шиї й іще раз помилувалася собою.

Тепер треба було спуститися до Миколи Степановича, і це раптом стало страшно. А якщо йому не сподобається? Раптом він уявляв ідеальну наречену зовсім інакше? Іра глибоко вдихнула, поправила волосся. Подумки перебрала підготовлені відповіді на можливі запитання й вийшла з кімнати.

Ковальчук чекав у холі. У чорному смокінгу він неквапно ходив уздовж скляної стіни, за якою був сад. Підбори застукотіли по кам’яних сходах; Микола Степанович подивився на сходи й широко всміхнувся.

— Оце так! Чудово виглядаєте. Сукня вам напрочуд личить.

— Дякую, — Іра злегка почервоніла, смикаючи ланцюжок сумочки. — Тільки мені поки що трохи ніяково в ній.

— Звикнете, — кивнув він. — Можна їхати? Ви готові?

— Мабуть.

Вони сіли в машину. Микола Степанович замислився, дивлячись кудись удалину.

— Ірино, нам краще перейти на ти. Називай мене Миколою або Миколкою. Інакше дивна з нас вийде пара: збираємося одружитися, а одне до одного звертаємося на ім’я та по батькові.

— Спробую, — зніяковіла вона. — Тоді я для тебе Іра. Так мене називають друзі й близькі, мені буде легше розслабитися.

— Домовилися, — усміхнувся Микола.

Машина несла їх запиленим вечірнім шосе до міських вогнів, що спалахували попереду. Іра дивилася у вікно й мовчала, намагаючись приховати хвилювання, що вирувало всередині. Біля старовинного особняка в тихому центрі вони зупинилися. Серце калатало так сильно, що цей стукіт, здавалося їй, могли почути навіть у космосі.

— Що тут розташовано? — Вона намагалася розгледіти вивіску. — На ресторан зовсім не схоже.

— Приватний клуб, — зітхнув Микола. — Тут відпочивають і водночас розмовляють про справи, без шуму й метушні. Належить Володимирові Семеновичу, тож дивуватися нічому. Спершу познайомимося з гостями, побалакаємо, потім повечеряємо. До справ перейдемо вже після вечері.

— Я ніколи не бувала на ділових зустрічах, — зізналася Іра. — Завжди уявляла порожню, безлику переговорну кімнату. Думала, такі зібрання відбуваються там.

— Зазвичай так і є. Тільки Володимир Семенович корпоративних порядків не терпить, — кивнув Ковальчук. — Йому хочеться бути схожим на дворянина. Можливо, аристократичне коріння в нього справді є, але ручатися не стану. Зараз за гроші будь-який родовід складуть. А я не бачу нічого поганого у звичайному походженні. Батько в мене інженер, мама викладала школярам математику. Саме завдяки їм я став таким, який є. Мама називала математику царицею наук і казала, що весь Всесвіт живе тільки за її законами. Батько захоплював мене інженерними ідеями, вчив паяти й лагодити зламане, щоб знову працювало. Ще хлопчаком я знав, що займуся робототехнікою. Хоча час був інший: тоді я не міг і уявити, що через п’ятнадцять років зберу першого власного робота.

— То ви робите роботів? — ахнула Іра. — А я вважала, що ваша робота пов’язана з комп’ютерами.

— Не помилилися, — кивнув Микола. — Напрямів у компанії кілька: робототехніка, програмне забезпечення, процесори нового покоління. Зараз усе це потрібне людям і добре оплачується. А ще недавно я сумнівався, чи не витрачаю сили на щось марне. Або, принаймні, мало кому потрібне. Але перші розробки купили за кордоном, і я зрозумів, що з професією вгадав.

— Як чудово! — Іра заплескала в долоні. — Нічого в цьому не розумію, але завжди захоплювалася такими геніями. Вигадати щось, від чого жити стане простіше й цікавіше… Дивовижний усе-таки час. А я думала, ви наповнили будинок новомодними іграшками для власного задоволення.

— Майже все, що є вдома, розроблено в нас. Я багато співпрацюю з винахідниками. Сам їжджу країною, буваю у вишах, шукаю талановитих студентів і залюбки пропоную їм контракти з подальшим працевлаштуванням. За технічним оснащенням нам іще далеко до передових закордонних виробництв, проте й там купують наші розробки.

— Очманіти!

— Справді подобається?

— Ще й як!

— А моя колишня дружина терпіти не могла моєї роботи. Щиро вважала, що я й такі, як я, ведемо людство в безодню апокаліпсису. Роботи, роботи… Таке відчуття, що вона фільмів передивилася. Сварила мене постійно: забираю в людей робочі місця, роблю світ бездушним. Навіть наш апарат для високоточних операцій на головному мозку її не переконав. Темнота, іншого слова не знаходжу.

— А над чим ви працюєте зараз? — зацікавлено запитала Іра. Напруження потроху відпускало її.

— Над стількома речами, що я вже не все тримаю в пам’яті, — усміхнувся Микола. — Але одна розробка особливо мене вражає. Поки що це експеримент. Кілька хлопців створюють пристрій на кшталт шолома віртуальної реальності. Тільки призначення в нього інше: не ігри й не симуляції.

— А що ж?

— Хочемо допомогти дітям із порушенням слуху вчитися грати на музичних інструментах…