Після розлучення Ірина влаштувалася покоївкою, але господар попросив її зіграти наречену на вечері заради важливої угоди

— Але як? — Іра завмерла.

— Пояснити непросто. Вам знайоме поняття синестезії?

— Так. Людина бачить звук: мозок сприймає його як колір. Виходить щось на кшталт зримого музичного твору.

— Саме так. Тільки трапляється це рідко.

— Я чула, бачити звуки можуть не більше п’яти відсотків людей.

— Навіть менше. І прояви різні: в одних колір пов’язаний із цифрами, інші відчувають смак слів. Наші хлопці вважають, що синестезію можна викликати штучно. Дитячий мозок тим пластичніший, чим молодша дитина. Зазвичай синестет чує звук, і той сам собою пов’язується в нього з певним відтінком — у кожного своїм. Ми хочемо спробувати зворотний шлях. Спершу показати колір, виявити його вібрацію, потім пов’язати її зі звуком. Тоді дитина, позбавлена слуху, із шоломом доповненої реальності зможе наче малювати музику, чути її очима. Розробка ще триває, роботи попереду багато, але перші результати ми вже отримали.

— Як чудово…

— Причому користуватися шоломом зможуть і люди без порушень слуху. Художники, наприклад, або ті, хто хоче швидше опанувати музику. Мозок працює далеко не на повну потужність; пристрій дасть доступ до частини прихованих ресурсів.

— Дивовижно, — захоплено сказала Іра. — Схоже на фантастику.

— На математику, — всміхнувся Микола. — Усе у світі має свій код, залишається правильно розв’язати рівняння. Якщо тобі цікаво, якось іще поговоримо про це. А зараз нам час.

— Дякую за розповідь. Мені стало трохи спокійніше. Тепер уже не буду так тремтіти, якщо хтось захоче дізнатися, чим ти мене привабив.

Микола вийшов, обійшов машину й відчинив Ірині дверцята. Під руку з ним вона піднялася високими сходами, намагаючись триматися елегантно. Біля темних дубових дверей із чорними шибками висіла невелика золота табличка.

— Рефугіум, — прочитала Іра. — Назва латинська?

— Так, — кивнув Микола. — Володимир Семенович не позбавлений іронії. Назва відсилає до прихистку, святилища. Тут він ховається від усіх, хто порушує його усамітнення. Небажаних гостей сюди майже не пускають, тож запрошення можна вважати великою честю.

— Від цього мені ще страшніше заходити, — зізналася вона з трепетом. — Ніколи не бувала в таких місцях.

— Вас ніхто не скривдить. Тримайтеся природно, будьте собою. Хоч як дивно, тут люблять чесність.

Потягнувши позолочену ручку, Микола пропустив Ірину вперед. Її відразу огорнув незвичайний запах: деревні й пряні відтінки змішувалися з легкою цитрусовою нотою. Цей аромат водночас заспокоював і додавав бадьорості. У напівтемному холі, оздобленому деревом, до них підійшов чоловік у білому фраку.

— Миколо Степановичу, ласкаво просимо! — Із широкою усмішкою він злегка вклонився.

Іра мимоволі порівняла його зі своїм уявленням про господаря клубу. Невже перед нею Володимир Семенович? Вона чомусь уявляла його зовсім іншим.

— Добрий вечір, Андрію, — відповів Микола й подав руку.

Чоловік, який їх зустрічав, недовірливо подивився на відкриту долоню, проте все-таки потиснув її.

— На вас уже чекають. Прошу до малої зали.

— Дякую.

Микола м’яко спрямував Ірину в коридор ліворуч.

— Я вирішила, що це й був ваш Володимир Семенович, — зі смішком прошепотіла вона.

— Андрій? Ні, що ви… Тобто що ти, Іро. Пам’ятаєш, про що ми домовилися?

— Гаразд, Миколко. Але чому він так злякався твоєї простягнутої руки?

— Тому що він тут працює. Метрдотель, адміністратор — як завгодно назви. У цьому товаристві з лакеями зближуватися не заведено. А мене такого не вчили. Переді мною людина, вона мене вітає, і я маю шанобливо їй відповісти. Начхати, кому це не подобається.

— Зрозуміло.

— А ось і наша зала.

За різьбленими дверима звучала музика, крізь неї долинали жваві голоси. Микола зупинився, потім штовхнув двері.

— О, Миколо! — Невисокий літній чоловік кремезної статури, у вільному сірому піджаку, підвівся й рішуче пішов до них. — Яка чарівна дама поруч із вами! То це ваша наречена? Розповідали про неї стільки, а показати нам усе не хотіли!

— Це вона, Володимире Семеновичу.

Микола простягнув руку для потиску, але господар натомість міцно його обійняв. Потім увага Володимира Семеновича цілком перейшла до Ірини: він розглядав її з неприхованою цікавістю.

— Яка чудова квітка завітала до нашої скромної обителі. Володимир Семенович Дубровський, — відрекомендувався він, простягаючи руку.

— Ірина, — усміхнулася вона й вклала свою долоню в його…