Після розлучення Ірина влаштувалася покоївкою, але господар попросив її зіграти наречену на вечері заради важливої угоди

Дубровський відразу підніс її руку до губ і поцілував.

— Можна Іра, — додала вона. — Мені так звичніше. Друзі теж мене так називають.

— Іра… Радий знайомству! — Він задоволено похитав головою. — Нарешті Микола знайшов гідну жінку. З ваших очей усе видно. Ох, Ірочко, скільки я зустрічав авантюристок, мисливиць за чужим багатством та інших подібних осіб! Миколка ж скромний, йому від таких дам триматися б подалі. Боявся я, що потрапив він у лапи однієї з них. Тепер відлягло. Коли весілля гуляємо?

— Весілля? — Іра зблідла.

— У вересні, Володимире Семеновичу, — виручив її Микола. — Хочемо обійтися невеликою церемонією, без зайвої пишноти.

— Сподіваюся, запрошення й мені дістанеться, — хитро примружився Дубровський. — Ірочко, сім’я для мене багато важить.

— Так, Миколка казав, — кивнула вона.

— Я все життя дбав про свій тил, хотів залишити по собі спадщину. І, смію сказати, дечого досяг. Ми з дружиною Оксаною познайомилися п’ятдесят років тому. Сьогодні її, на жаль, немає: поїхала на благодійну акцію до великого міста. А тоді нам було по сімнадцять років, вітер у голові. Тільки я відразу зрозумів: іншої мені не треба. Пів століття минуло, і жодного разу не засумнівався у своєму виборі. У нас четверо синів, чудова донька, онуки. Тепер правнучку чекаємо. Ось що таке сім’я, Ірочко. Надійний бастіон, який утримає, не дасть упасти. А впадеш — допоможе підвестися. У світі немає нічого важливішого. Без сім’ї в людини, вважай, нічого й немає. Жодні узи не зв’яжуть міцніше за ці. Ви згодні?

— Тільки не кожен шлюб дає таку сім’ю, про яку ви говорите, — відгукнулася Іра із сумною усмішкою.

— Звісно, не кожен. Узяти хоча б Миколу. Хіба то була сім’я? Вигідне співжиття, ото й усе. А йому залишилося розбите серце і стільки років самотності. Знаю, Миколко, зараз заперечиш: і сам багато чого досяг. Досяг, не сперечаюся. Але заради чого? Кому залишиш нажите? На той світ багатства не забереш. І не самі гроші я маю на увазі. Ти людина розумна, мабуть, навіть занадто. А діти твої ростуть окремо від тебе. Твоїх знань, твого досвіду їм не передаси. Утім, іще не все втрачено. Подивися, як сяють очі у твоєї нареченої! Ця чудова дівчина, впевнений, нарешті зробить тебе щасливим.

— Був би радий, якби так і вийшло, — процідив Микола.

Розмова явно його гнітила.

— Нехай так і буде! — прогримів Дубровський. — Ходімо, Ірочко, познайомлю вас із рештою. Їсти хочете? Вечерю ось-ось подадуть.

За столом Іра більше слухала. Жінок зібралося небагато, а в чоловічі розмови вона не завжди могла вникнути. Зате в одному майже не сумнівалася: задум Миколи вдався. Володимир Семенович раз у раз поглядав на них, повертався до своїх міркувань про сім’ю і, з усього видно, був зачарований його нареченою.

Після вечері розмову перенесли на дивани. Удаючи зацікавленість, Іра розглядала гостей: двох банкірів, відомого мецената з дружиною, двох синів господаря — енергійних молодих людей, щедрих на філософські висловлювання. Ще тут була поважна літня дама, яка не випускала люльки.

Навколо Володимира Семеновича обертався весь цей маленький всесвіт. Він розповідав, міркував і час від часу дзвонив у крихітний дзвіночок. На дзвін з’являвся молодий чоловік, щоб долити йому вина.

Микола весь цей час міцно тримав Ірину руку. Вона не могла зрозуміти, кого він намагається заспокоїти — її чи себе. А може, так переконливо вдавав закоханого, якому неможливо відірватися від своєї дами.

— Щось ви зажурилися, — раптом прогудів басом господар. — Ще зовсім рано. Чи не зіграти нам?

Він підвівся з крісла, пройшов у куток зали й натиснув кнопку, лукаво підморгнувши Миколі. Стінова панель беззвучно зсунулася; за нею виявилася ніша зі стереосистемою.

— У що пропонуєте грати? — запитав Микола, напружившись.

— Миколко, я пам’ятаю, заради чого ми зібралися, — примружився Дубровський. — Наш контракт не забутий. Ти ж знаєш: я нічого не забуваю. Напевно вирішив, ніби я навмисне ухиляюся від ділової розмови. Дарма. Кожен тут розраховує на угоду зі мною. Грошей у мене достатньо, але вкладаю я їх тепер обачніше. Виберу лише один проєкт. Твою компанію, банки цих панів, фірми синів чи акції шановної Раїси Вікторівни, яка й у свої роки себе не береже, навіть люльку відкласти ніколи… Поки сам не знаю, що саме. Думав довго: переваги є в усіх, недоліки теж, а ображати нікого не хочеться. Рішення підказала дружина. Для того я вас і запросив — визначити, з ким далі йти. Хлопчики, без образ, — повернувся він до синів. — Родинні зв’язки родинними зв’язками, але зажити слави любителя кумівства мені не хочеться.

— Та що ж це за гра, Володечку? — каркнула Раїса Вікторівна, випускаючи кільце диму.

— Простіше не вигадаєш, — засміявся він. — Як у телевізійних музичних вікторинах: почув мелодію — назви. Про мою любов до музики ви знаєте. Мені хотілося б мати партнера, який її поділяє. Нам легше буде розуміти одне одного. Бачу, дивуєтеся! Не хвилюйтеся, я при здоровому глузді. Набрид нудний бізнес, захотілося привнести в нього витонченість, вишуканість. Музика допомагала мені в усіх угодах, хоч яку візьми.

— Тату, годі мучити! Розкажи вже правила, — нервово перебив Павло.

— Павлусю, судячи з усього, перемога в тебе в кишені? — усміхнувся батько. — Похвально. Отже, недарма я роками платив твоєму викладачеві фортепіано. А Стасик щось засумував. Так, синку?

— Батьку, навіщо цей цирк? — насупився Стас. — Ти знаєш, музику я терпіти не можу, а чортову класику завжди ненавидів. Знову хочеш показати, який я нікчемний поруч із Павлусем? Заради цього все й улаштував!

— Нічого подібного, Стасе. Просто такі умови. Не подобається — можеш поїхати. І будь-хто з присутніх теж вільний вирушити додому…