Повертаючись від свекрухи, Лариса побачила світло в порожній квартирі

Цього разу все зіпсував голос Максима. Почувши його, Галина вирішила, що подружжя залишається в матері ночувати. До неї не відразу дійшло, що Лари на дачі вже немає. Тоді вона кинулася телефонувати Ірині й майже встигла попередити. Зберися закохані трохи швидше, вони, можливо, розминулися б із господинею, і таємниця лишилася б таємницею.

Побачивши якось Галину за роботою на городі, Світлана Петрівна підійшла до паркану, що розділяв ділянки. Їй хотілося зрозуміти, чому сусідка з донькою так обійшлися з її довірою.

— Галю, як тобі не соромно? — похитала вона головою. — Це ж чуже житло. Хіба можна входити туди, коли заманеться?

Галина випросталася й подивилася на сусідку.

— Що в цьому страшного? Квартира порожня стояла. Вони нікого не чіпали, нічого не винесли. Їм теж треба десь зустрічатися.

— Безсоромні в тебе очі! Маєш дві квартири, віддала б їм одну!

— Ще чого! Нехай самі влаштовуються. Ці квартири мої, я їх своєю головою заробила. Не роззявляй рота на чужий коровай.

— Отже, твоє чіпати не можна, а моїм користуватися можна?

Здивована Світлана Петрівна похитала головою й повернулася до грядок. Галина не лише не звинувачувала себе — вона вважала, що все було правильно, й щиро не розуміла, за що її дорікають.

А того вечора, коли зустрілися біля ліфта, Максим зірвався з дачі й терміново приїхав додому. До його повернення Лариса стримувала непроханих гостей погрозою викликати поліцію. Подружжя забрало в них дублікат ключів і після розмови випровадило обох.

— Ось і з’ясувалося, що мені нічого не ввижалося, — з полегшенням усміхнулася Лариса, коли довгий вечір нарешті скінчився. — Це від Дениса так пахне.

— Так, — кивнув Максим. — Я теж дещо помічав, тільки мовчав. Іноді здавалося, що гітара лежить не так, як я її залишив. А одного разу побачив, що хтось абияк витер із неї пил. Подумав на тебе, але нічого не сказав, щоб не образити.

— Доведеться мамі все пояснити. І попросити, щоб із Галиною більше не спілкувалася.

— Навряд чи вийде, — похитав він головою. — Передавати через неї, може, вже нічого й не буде. А розмовляти все одно будуть, вони ж сусідки.

— Тоді поставити між ними паркан? Високий, щоб навіть не могли бачити одна одну.

Максим кивнув: такий вихід здавався найкращим.

Після зими на сусідній ділянці поралася доволі молода незнайома жінка. Світлана Петрівна деякий час спостерігала, як та впорядковує дачу, а потім гукнула:

— Добрий день! Пробачте, ми з вами не знайомі. Ви родичка Галини?

— Галини? — Жінка здивовано зупинилася. — Ви про Галину Андріївну, колишню господиню? Я купила в неї дачу.

— А я Світлана Петрівна. Рада знайомству. Син із невісткою приїдуть, обов’язково вас познайомлю. Чого ж це Галина вирішила продати ділянку?

— Не знаю, — знизала плечима нова сусідка. — Сказала, що їй набридло поратися із землею, тепер хоче жити в місті.

— Он як… — Світлана Петрівна похитала головою.

Вона замислилася, де сусідка має намір оселитися, якщо здає обидві квартири.

— Та нехай живе де завгодно, Світлано Петрівно, — усміхнулася Лариса, коли вони з Максимом почули новину. — Поїхала — і добре. Аби тільки ні вона, ні Ірина, ні інші знайомі більше не навідувалися до нашої квартири. Нам же легше: тепер можна обійтися без високого паркану.

— Нова сусідка — хороша дівчина. За віком, мабуть, ваша ровесниця. Допивайте чай, ходімо знайомитися.

— Ходімо, — кивнув Максим, зробивши ковток. — Тільки домовмося, мамо: якою б хорошою вона не виявилася, ключів від нашої квартири їй не давай. Домовилися?

— Навіть жодного разочку? — Мати запитально подивилася на нього й, помітивши здивування, розсміялася. — Та жартую я, дорогий, звісно, домовилися!

Світлана Петрівна почала складати в пакет гостинці для нової сусідки.