Прибиральниця врятувала хворого пса. Та ветеринар побачив щось дивне на його нашийнику

Той, хто телефонував, відключився. Оксана повільно опустила руку з телефоном. Дружок, що лежав біля дверей, раптом підвівся й тихо загарчав, ніби зрозумів: таємниця більше не залишалася в минулому, вона дісталася до них.

Мовчання затяглося. Оксана дивилася на згаслий екран, ніби ще сподівалася на чийсь безглуздий жарт. Але сама розуміла: зникнення ящика помітили. Той, хто знав про схованку під складом, уже діяв.

— Від сьогодні вам не можна залишатися самій, — сказав Максим.

Вона підвела голову.

— На вашу думку, справа настільки серйозна?

— Так, — повільно кивнув лікар. — Щоб залишити такий запис близько десяти років тому, треба було всерйоз побоюватися за себе. А сьогоднішній дзвінок ясно свідчить: комусь зовсім не потрібно, щоб папери знову побачили світ.

Оксана подивилася на Дружка. Він знову спокійно лежав біля виходу, проте тримав вуха насторожі, ловив кожен звук за стіною.

— Нам же треба до поліції?

Максим відповів не відразу.

— Ходімо. Тільки спершу я скопіюю всі файли. Навіть якщо самі документи зникнуть, докази мають зберегтися.

Оксана погодилася.

Наступного ранку, щойно вона з’явилася на роботі, диспетчер наказав негайно зайти до керуючого. Кабінет був відчинений. Перед Павлом Андрійовичем на столі лежала тонка тека; сісти він тій, що увійшла, не запропонував.

— Ковальчук, на вас скаржаться. Уже кілька скарг, — холодно промовив він.

— На що?

— Порушуєте правила проживання. Без дозволу тримаєте тварину в службовій кімнаті, де ви з сином живете вже майже три роки. Використовуєте службове майно для особистих потреб.

— Собака в мене ненадовго, йому зробили операцію, — спокійно пояснила Оксана.

— Мене це не цікавить.

Керуючий розгорнув теку з роздрукованими фотографіями. Оксана завмерла: на них були вона, Денис і Дружок біля складу. Інший кадр зафіксував, як вони забирали ящик. Від тривоги стало важко в грудях. Виходило, стеження почалося не зараз — за ними вже давно стежили.

— Цікаві знімки, чи не так? — Павло Андрійович уважно стежив за її обличчям.

— Хто вам їх дав?

— Це несуттєво, — він закрив теку. — Звільніть службову кімнату через три дні.

Оксана відчула, як зблідла.

— У мене син.

— Ваші сімейні обставини мене не стосуються.

— Зараз середина зими.

— Співчуваю.

— Нам нікуди йти.

— Раніше треба було про це думати, — знизав плечима керуючий.

Вона кілька секунд дивилася на нього, перш ніж тихо запитати:

— Причина в собаці?

— Можна й так сказати, — ледь усміхнувся він. — Буває, люди самі накликають на себе неприємності.

Продовжувати не було чого. Додому Оксана довго добиралася пішки, не помічаючи снігу й машин, що проїжджали повз. У пам’яті відлунював відміряний їй строк: через три дні.

Денис одразу зрозумів, що сталася біда.

— Мамо?

Вона хотіла усміхнутися, але не змогла.

— Ми мусимо переїхати.

Хлопчик довго мовчав.

— Дружка з собою заберемо?

Міцно обійнявши сина, Оксана відповіла:

— Обов’язково. Навіть якщо нас ніде не захочуть прийняти. Усе одно заберемо.

Пес ніби відчув її стан: підійшов і дбайливо поклав голову їй на коліна. Уперше за довгий час Оксана не стала стримувати сліз. Плакала беззвучно, намагаючись приховати їх від Дениса.

Надвечір взялися складати речі. Майна виявилося небагато: кілька змін одягу, старі книжки, фотографія Ігоря, Денисові шкільні зошити, посуд із невеликим чайником і старий плед, на якому любив лежати Дружок.

Денис раптом зупинився біля вікна. Унизу нерухомо стояла знайома темна машина без номерів — ніби чекала.

— Мамо.

Оксана підійшла й теж її побачила. За кілька секунд засвітилися фари; автомобіль плавно виїхав із двору й зник за рогом. Відчуття, що за ними стежать, не зникло.

Пізнього вечора тихо постукали. Оксана насторожилася, але за дверима виявився Максим із великою спортивною сумкою.

— Привіз Дружку корм. І ще дещо.

Увійшовши, він зачекав, поки Денис піде на кухню.

— Не хотілося б вас лякати…

Оксана зрозуміла, що нічого доброго він не скаже.

— Що сталося?

Максим дістав із сумки ноутбук.

— Сьогодні намагалися зламати наш комп’ютер у клініці.

— Через документи?

— Добре, що я заздалегідь зробив кілька копій. Але ж це означає…

Він замовк. Обоє розуміли недомовлене: про знахідку дізнався хтось впливовий, готовий на все, аби тільки повернути вміст ящика до того, як його отримають слідчі…