Прибиральниця врятувала хворого пса. Та ветеринар побачив щось дивне на його нашийнику

Дружок раптом скочив і голосно загарчав на двері. За секунду з під’їзду долинули важкі, повільні кроки. Вони зупинилися біля самої кімнати — так само несподівано, як і почулися.

Оксана, Максим і Денис завмерли. Пес продовжував гарчати, тепер тихіше, не відводячи очей від дверей. Минула хвилина, за нею друга. Нарешті кроки почали віддалятися.

Оксана обережно подивилася у вічко. У порожньому коридорі нікого не було.

— Пішов, — прошепотіла вона.

— Нас попереджають, — насупився Максим.

Він підійшов до вікна й трохи відхилив завіску. Двір теж спорожнів. Лише свіжі сліди перетинали сніг у бік дороги, де кілька хвилин тому зникла машина.

— Їм відома ваша адреса, — тихо додав лікар.

Оксана втомлено сіла, подивилася на теку.

— Більше зволікати не можна. Завтра віднесемо все до поліції.

— Ні, — Максим похитав головою.

— Чому?

— Якщо хтось тут стільки років їх прикривав, відомості можуть зникнути ще до початку перевірки. Такий ризик є. — Він помовчав. — Я знаю, куди ще можна звернутися.

— Куди?

— До обласних слідчих з економічних злочинів. Колись я допомагав одному з них у службовому розслідуванні. Гадаю, він згадає.

Оксана уважно подивилася на лікаря.

— Йому можна довіряти?

— Так.

Рано-вранці вони вирушили до центру міста. Папери Максим віз у звичайній спортивній сумці, флешку поклав до внутрішньої кишені куртки. Оксана сховала сам записник під одягом.

Дружка залишили Ларисі Петрівні. Сусідка кивнула, погоджуючись за ним наглядати.

— Не хвилюйтеся. До вашого повернення побуде в мене.

Хаскі наче відчув важливість майбутньої поїздки. Підійшовши до Оксани, він тицьнувся носом їй у долоню.

— Ми ненадовго, скоро будемо, — тихо сказала вона.

Слідчий Олег Матвійович вислухав Максима без зайвих запитань, а потім майже годину розбирав привезені документи. У кабінеті було тихо. Лише коли на екрані з’явилася остання фотографія, він повільно зняв окуляри.

— Якщо папери справжні… — Він витримав паузу. — Це далеко не дрібне шахрайство.

Оксану охопила тривога.

— Наскільки все серйозно?

— Дивіться, — він розгорнув договір, поклав біля нього ще кілька аркушів. — Одні й ті самі підписи повторюються багато років. А ось ці об’єкти за документами відремонтовані повністю. — Відкривши фотографії, Олег Матвійович подивився на Оксану. — На знімках видно: ремонту не проводили взагалі.

— Це й з’ясував Роман Шульга, — кивнув Максим.

— Прізвище пам’ятаю, — задумливо промовив слідчий.

Він звернувся до архівної бази. За кілька секунд з’явилася стара службова картка: Роман Шульга, інженер технічного нагляду, зник безвісти одинадцять років тому.

Оксана повільно видихнула. Досі вона сподівалася, що чоловік живий. Тепер від цієї надії майже нічого не лишилося.

— Отже, його все-таки прибрали? — тихо запитала вона.

Олег Матвійович промовчав. Для Оксани це мовчання прозвучало промовистіше за відповідь.

У другій половині дня вже працювала створена слідча група. Електронні копії без зволікань надіслали до центрального архіву; оригінали опечатали.

— Тепер не можна зволікати, — сказав Олег Матвійович, підводячись із-за столу. Обернувшись до співробітників, він розпорядився: — Готуйте постанову на обшук.

— У кого?

Слідчий перелічив кілька імен. Останнім він назвав Павла Андрійовича — саме це ім’я Оксана й очікувала почути.

Павло Андрійович упевнено говорив про майбутні ремонти й витрати перед мешканцями, що зібралися на щомісячну зустріч. В керуючій компанії ще тривали збори, коли двері зали відчинилися: увійшли троє поліцейських і двоє слідчих. Розмови обірвалися.

— Павле Андрійовичу, пройдіть із нами.

— Що сталося? — Керуючий усміхнувся від подиву.

Слідчий пред’явив йому постанову.

— Розслідуємо кримінальну справу. Йдеться про розкрадання бюджетних грошей і підроблення фінансових документів.

Тепер у залі не чулося ані слова. Павло Андрійович зблід.

— Ви щось переплутали.

— Можливо, — спокійно відповів слідчий, складаючи папери. — Щоб розібратися, ми зараз і проведемо обшук у вашому кабінеті.

Мешканці мовчки обмінювалися поглядами. Лише літня жінка, яка сиділа в першому ряду, тихо промовила:

— Отже, ось чому труби в нас щозими прориває.

Вечірній дзвінок Максима Оксана прийняла майже відразу.

— Ну, що там?

— Справа зрушила з місця, — відповів він. Уперше за багато днів його голос звучав спокійно.

— Керуючого затримали?

— Ще ні. Але папери й комп’ютери з кабінету вже забрали…