Іра погодилася тиждень доглядати хворого, але замість допомоги він попросив її спостерігати за домашніми

— А що означають вчинки?

Він довго дивився на неї, потім кивнув — ніби почув уголос те, що знав сам, але вимовити не наважувався.

На початку дев’ятої ранку біля будинку зупинилися дві машини. Ткач увійшов до холу з постановою; поруч були двоє оперативників. Микола вже ніс сніданок нагору. Побачивши тих, хто ввійшов, він зупинився на сходах. Порцелянова чашка з тріщинкою неголосно дзенькнула об блюдце.

— Миколо Петровичу, поставте тацю, — спокійно розпорядився Ткач. — Вас затримано.

Тамара Григорівна вийшла з їдальні й завмерла. З вітальні вибігла Ольга, ще в халаті.

— Що ви робите? Максимку, тобі не можна хвилюватися! Ви збожеволіли?

Згори почулися кроки. Максим спускався сам, тримаючись за поручні, повільно, але рівно. Іра йшла на одну сходинку позаду, підстраховуючи його, готова підхопити. На жодній сходинці він не оступився.

Ольга зблідла. Тамара Григорівна прикрила губи долонею. Микола дивився на Максима, наче побачив привида.

— Доброго ранку, Миколко. Чай можеш не нести. Із цієї чашки я більше не п’ю.

Через годину Павла затримали в офісі, під час наради. Згодом казали, що спершу він сміявся й вимагав адвоката. Але після того, як йому показали роздруківку дзвінків, замовк і більше не сказав нічого.

Шість днів після затримань дім жив наче уві сні. Тамара Григорівна майже весь час проводила в себе. Ольга ходила з почервонілими очима, набирала чийсь номер і тут-таки скидала виклик.

Галина Степанівна, дізнавшись, що власноруч заварювала отруту, весь вечір плакала на кухні. Максимові довелося самому спуститися до неї. Пів години він переконував її, що вини на ній немає.

На сьомий день Ткач приїхав іще раз. Розмовляли в кабінеті Максима на першому поверсі.

— Тепер зрозуміло, як усе відбувалося, — сказав слідчий. — Затримані, звісно, звинувачують один одного. Микола стверджує, що флакон і вказівки дав Павло Іванович. Обіцяв десять мільйонів, а ще погрожував боргами — у Миколи вони теж були. Павло Іванович запевняє, що помічник усе затіяв самостійно, а він нічого не знав. Але є листування, флакон із машини Миколи, результати експертизи банок, перекази. Можна я прочитаю вам одне повідомлення брата?

Максим кивнув.

Ткач прочитав повідомлення вголос: «Не поспішай. Йому треба хворіти, але не можна померти завчасно. Гроші — насамперед».

Іра бачила, як Максим опустив голову. Кілька секунд він дивився на власні руки.

— Продовжуйте.

— Зі збором було так. Микола приносив банки Ользі Романівні й запевняв, що їх передала знайома травниця Тамари Григорівни. Ольга Романівна звикла все перевіряти сама: оглядала банку, потім віддавала йому, щоб відніс на кухню. Ваша тітка про них нічого не знала. Вона справді їх не бачила.

— А мамина чашка? — запитала Іра.

— Її Тамара Григорівна запропонувала сама, без жодного умислу. Микола скористався порядком: ранковий чай подавали окремо, і ніхто більше до нього не торкався.

Максим видихнув. Іра зрозуміла, наскільки він боявся почути серед винних ім’я тітки.

— Є ще одна обставина, — продовжив Ткач, трохи затнувшись. — Ольга Романівна не брала участі в отруєнні. Однак у телефоні вашого брата знайшлося їхнє листування. Два місяці тому вона випадково побачила в Миколи на столі папери з вашим підписом. Такі, яких ви підписати не могли. Запитала про це Павла. Він попросив не говорити й обіцяв, що, коли все владнається, вона ні в чому не матиме потреби.

— І вона нічого не сказала.

— Нічого.

Увечері Максим викликав Ольгу до кабінету. Іра залишилася зовні, у коридорі. Двері зачинили не до кінця.

— Ти знала, — сказав Максим.

— Про отруєння я не знала! Присягаюся тобі, Максимку. Я вважала, що ти хворієш.

— У цьому я тобі вірю. Але про документи ти знала. Два місяці я лежав нагорі, а ти розуміла, що брат краде в мене гроші. І мовчала.

Ольга заплакала.

— Що я могла зробити? Ти помирав, усі так казали! Мені було страшно залишитися ні з чим. Ти не знаєш, як це.

— Тепер знаю, — тихо відповів Максим. — Ти боялася втратити забезпечене життя. Не мене.

Він зняв перстень, подарований нею на заручини, й залишив на столі.

— Ми більше не заручені, Ольго. Заповіт я вже змінив. Завтра можеш забрати свої речі…