Іра погодилася тиждень доглядати хворого, але замість допомоги він попросив її спостерігати за домашніми

Ольга вибігла, навіть не побачивши Іру. Максим залишився за столом, дивлячись на перстень.

За хвилину постукала Тамара Григорівна. Увійшовши, вона сіла навпроти племінника й заплакала. За весь час знайомства Іра вперше бачила її такою.

— Пробач. Адже це я придумала з чашкою…

— Тітко Томо. — Максим узяв її руку. — У всьому домі тільки ти приносила мені мокрий рушник. І не знала, що я вдаю напад.

Через тиждень Іра повернулася до орендованої квартири. Залишатися під одним дахом із роботодавцем, коли потреба минула, їй здавалося неправильним. Небезпеки в домі вже не було.

Олена Матвіївна розписала відновлення на три місяці. П’ять днів на тиждень Іра приїжджала на дев’яту ранку й працювала до шостої вечора. Перші два тижні, щоб підвестися, Максимові ще була потрібна її допомога. Ноги тремтіли, паморочилося в голові — тепер від слабкості, а не від отрути. Пів року, проведені в ліжку, давалися взнаки.

Іра домагалася, щоб він виконував вправи реабілітолога. Максим лаявся так винахідливо, що одного разу Галина Степанівна, проходячи повз спальню, перехрестилася.

— Ще десять повторень, — казала Іра.

— Ви садистка.

— Медсестра.

— Різниця невелика.

Наприкінці першого місяця він уже ходив із ціпком другим поверхом. Наприкінці другого самостійно спускався й обідав у їдальні з Тамарою Григорівною. Тітка немов помолодшала: знову бурчала на Галину, перевіряла, чи немає на полицях пилу, і підкладала племінникові зайву котлету, вдаючи, що зробила це випадково.

Компанія теж поступово оживала. Банк не пропустив платіж на триста мільйонів, і сума залишилася в компанії. Щодо перерахованих сорока мільйонів розслідування тривало. Максим спочатку працював через відеозв’язок із кабінету, потім почав їздити до офісу на дві-три години. Степан Леонідович привозив папери. Тепер кожен із них Максим прочитував повністю, а тоді ще раз. Іра це бачила.

Справу Павла й Миколи передали до суду. На засідання Максим не їздив жодного разу.

Одного вечора Іра застала його в кабінеті з телефоном. На екрані було повідомлення від брата. Максим довго дивився на нього, потім видалив, не відповівши.

— Він звинувачує мене в тому, що я зруйнував йому життя, — сказав він, помітивши її погляд. — Уявляєте?

— Уявляю. Люди, які відбирають в інших усе, впевнені, що обікрали саме їх.

Суперечки між ними не припинялися: таблетки, навантаження, дозвіл на каву. Якось о дев’ятій вечора Максим зателефонував із запитанням:

— Мені можна шматочок торта? Галина спекла.

— Не можна.

— Я вже з’їв.

— Тоді навіщо питали?

— Хотів поговорити з вами. На добраніч.

Останні слова він вимовив квапливо, ніби злякався того, що сказав, і відключився. Іра потім довго сиділа на кухні, не випускаючи телефона з рук.

Вона помічала, як уранці він чекає біля вікна, але відходить, щойно її машина з’являється біля воріт. Як пам’ятає все з її розповідей: ім’я мами, селище, де минуло її дитинство, нелюбов до солодкої кави. Одного разу Іра порізала палець об край ампули. Максим сам приніс їй пластир, накульгуючи, без ціпка, а решту вечора вдавав, що нічого особливого не сталося.

При цьому ні словом, ні жестом він не ставив її в незручне становище. Межі між ними не переступав. Ірі іноді здавалося: зараз заговорить про інше. Але він замовкав, питав про тиск або переводив розмову на погоду з новин.

У понеділок, наприкінці третього місяця, вона приїхала на 9:00, як завжди. Охоронець пропустив її через ворота. У холі вона зупинилася: Максим стояв із кавою, у сорочці й штанях, без ціпка. Він пройшов до сходів, обернувся й усміхнувся.

— Ви ходите, — сказала Іра.

— Спостережлива.

— Отже, у мені вже немає потреби.

Усмішка зникла. Максим хотів заперечити, розтулив рота, але промовчав. Для догляду вона справді більше не була потрібна. Курс Олени Матвіївни завершувався в п’ятницю; реабілітолог ще тижнем раніше сказав, що далі Максим зможе давати собі раду сам.

— У п’ятницю останній день, — тихо промовив він.

— Так. У п’ятницю.

Цей тиждень минув швидше за всі попередні. Після заключного огляду в п’ятницю ввечері Максим запросив Іру до кабінету. На столі на неї чекав конверт.

— Тут оплата за договором. І трохи понад неї.

Іра перерахувала гроші, відділила додану суму й повернула її на стіл.

— Ми погодили суму. Її я приймаю. Більше не потрібно.

— Іро, ви мені життя врятували.

— Я допомогла зрозуміти, що відбувається. Життя вам рятували лікарі.

— Тоді прийміть хоча б машину. Минулого вівторка ваша тричі не завелася, я бачив із вікна.

— Ні.

— Квартиру?

— До побачення, Максиме Івановичу…