Іра погодилася тиждень доглядати хворого, але замість допомоги він попросив її спостерігати за домашніми

Уранці Іра заварила пакетик чорного чаю на бутильованій воді. Просте біле горнятко вона купила в аптеці біля вокзалу разом із рукавичками й бахілами. Наливши в нього чай, поставила на підвіконня в коридорі, сховала за шторою й повернулася до спальні.

— Готові? — запитала вона пошепки.

— Ні. Але спробуємо.

Рівно о 8:00 з’явився Микола. На таці були ті самі каша, омлет і тост, та сама чашка із синіми квітами й тріщинкою.

— Максиме Івановичу, сьогодні легше? — турботливо запитав помічник.

— Поки що так.

— По посуд повернуся за двадцять хвилин. Спершу розберу пошту.

Коли кроків на сходах уже не було чути, Іра надягла рукавички й винесла порцелянову чашку в коридор. У кишені в неї був стерильний пластиковий контейнер із кришкою. Кілька таких вона завжди тримала в сумці — ще одна звичка, що залишилася з лікарні.

Чай вона обережно перелила в контейнер, щільно закрила його й маркером написала дату та час. Потім прибрала зразок у шухляду стола у своїй кімнаті. Порцелянову чашку, на дні якої залишилися рештки заварки, повернула на тацю, а поруч поставила горнятко з-за штори. На все пішло менш ніж три хвилини.

— Чай пийте з білого горнятка.

Максим випив його, з’їв кашу, половину омлету й тост. Іра забрала своє горнятко. До повернення Миколи на таці залишилися тарілки й порожня порцелянова чашка.

— Добре сьогодні поїли, — задоволено сказав він і забрав посуд.

Тепер залишалося чекати. Іра із зошитом вмостилася біля вікна, Максим лежав, дивлячись на стелю. На годиннику було 9:15.

— Як самопочуття?

— Усе нормально.

Час минав. Під час вимірювання тиск виявився сто двадцять на вісімдесят, пульс — рівним, сімдесят два удари.

— Оце так показники, — не втримався Максим. — Як у космонавта.

О пів на одинадцяту він сів на ліжку. Об 11:00 попросив допомогти йому перебратися в крісло й майже годину провів там, гортаючи щось у телефоні. Нудота не з’являлася, запаморочення не було. Руки залишалися теплими.

Вони знову обмінялися поглядами.

— Може, збіглося? — запитала Іра.

— Мені б дуже хотілося, щоб збіглося.

Вона розуміла його. Збіг залишав надію, що річ у хворобі — страшній, незбагненній, але хворобі. Інакше виходило, що щоранку йому дають отруту люди з цього будинку. Ті, з ким він сидить за вечерею, хто бажає йому на добраніч.

— Одного дня недостатньо. Завтра повторимо.

Наступного ранку Микола знову приніс сніданок і пішов розбирати пошту, залишивши їм двадцять хвилин. У шухляді з’явився другий підписаний контейнер. Максим пив із білого горнятка, і напад знову не почався. До обіду він настільки пожвавішав, що взявся бурчати на прісний суп і вимагати сіль.

Увечері Іра зачинила двері спальні й сіла навпроти нього.

— Тепер робитимемо так. Я записую їжу, питво, таблетки, час, хто що приніс. І ваш стан за годину та за дві. Сама нічого не куштую, вам теж не можна перевіряти на собі. Якщо в чаї щось є, знайти це має лікар. Гадати й куштувати ми не будемо.

— Згоден.

— Потрібен незалежний фахівець. Не з тих, кого запрошує родина. І лабораторія, з якою тут ніхто не зв’язувався.

Максим кивнув у бік телефона.

— Є Степан Леонідович, юрист. Тридцять років працював із батьком, потім зі мною. Тут він не живе, у заповіті для нього нічого немає. Павла він терпіти не може.

— Майже гарантія.

— Майже. Надійнішого за нього в мене зараз нікого немає.

Він набрав номер і ввімкнув гучний зв’язок, зменшивши звук до мінімуму.

— Степане Леонідовичу, мені потрібен хороший токсиколог. Щоб приїхав непомітно для інших і взяв аналізи, — пояснив Максим, не вдаючись у подробиці.

Юрист вислухав його, перебивши лише раз.

— Ти впевнений?

Потім пообіцяв передзвонити за годину. Дзвінок пролунав уже за сорок хвилин.

— Післязавтра об 11:00 приїду з питаннями щодо компанії, — сказав Степан Леонідович. — Зі мною буде Олена Матвіївна. Для всіх — нова помічниця, працює з паперами. Насправді токсикологиня, стаж двадцять років. Візьме кров і забере все, що ви захочете передати. Лабораторія в неї своя, приватна. З родиною ніяк не пов’язана.

— Дякую.

— Поки що дякувати рано, Максимку. Нікому нічого не розповідай. Навіть тітці. Зрозумів?

— Зрозумів…