Іра погодилася тиждень доглядати хворого, але замість допомоги він попросив її спостерігати за домашніми

Після дзвінка в спальні стало тихо. Іра розгорнула зошит, підвела риску під останнім записом.

— Давайте розберемо по порядку. У кого буває в руках ваш ранковий чай?

Максим примружив очі, наче підраховував.

— Галина Степанівна заварює його на кухні. Микола несе разом зі сніданком, бо їй із хворими колінами важко. Мамину чашку запропонувала тітка Тамара пів року тому, коли я вперше знепритомнів на нараді. Сказала, вона мені допоможе. Ольга стежить за їжею та питвом: сама вибирає меню, щоранку перевіряє, що мені подають.

— Пів року тому, — повторила Іра. — Тобто коли все почалося.

— Саме так.

— А де чашку миють?

— На кухні. Там вона й стоїть, окремо, на полиці. Крім Галини, нікому не дозволяють її чіпати.

Іра продовжувала писати. Список від цього не зменшувався: хатня робітниця, помічник, тітка, наречена. Ще брат — на кухню він міг заходити вільно, як будь-хто в будинку. П’ятеро людей, п’ять пар рук.

— Найважче, — сказав Максим, дивлячись на стелю, — що я багато років знайомий із кожним із них, але уявити когось із них з отрутою в руках не в змозі.

— Тоді хтось уміє переконливо вдавати людину, яку ви знаєте, — відповіла Іра й закрила зошит.

Уранці Іра підмінила чай утретє. У шухляді стола тепер лежали три підписані контейнери: новий вона поклала поруч із двома попередніми. Максим знову дочекався звичного часу нападу без нудоти й запаморочення.

Коли Микола забрав посуд, Іра попередила:

— До приїзду лікаря ніхто не має помітити змін. Не показуйте, що вам краще. Залишайтеся в ліжку, скаржтеся, постогнуйте час від часу.

— Уже стогнати я навчився, — похмуро відгукнувся Максим. — Пів року тренувався.

Проте до полудня вдавати хворого йому набридло. Іра ненадовго пішла до себе по тонометр і, повернувшись, побачила порожнє ліжко. Максим стояв посеред спальні, однією рукою тримаючись за спинку крісла. Він дивився на вікно, до якого залишалося близько чотирьох метрів.

— Ви що задумали? — неголосно запитала вона.

— Хочу дійти до вікна.

— Навіщо?

— Пів року дивлюся на стелю. Хочу побачити, що надворі.

— Поверніться в ліжко. Я розсуню штори.

— Не треба. Я сам дійду.

Він прибрав руку зі спинки крісла. Перший крок удався, другий теж, але на третьому ноги підломилися. Максим почав падати боком — просто на кут тумбочки. Іра підхопила його під пахви. Втримати виявилося важче, ніж вона очікувала: він важив більше, ніж можна було припустити з його вигляду. Кілька секунд обоє похитувалися, поки Іра не зуміла твердо стати на ноги й опустити його в крісло.

— Ви хоч коли-небудь слухаєтеся того, що вам кажуть? — видихнула вона.

— Узагалі-то зарплату вам плачу я.

— Тому кашу на сніданок можете вибирати самі. А вирішувати, що вам можна за станом здоров’я, буде лікар. Не ви й не я.

— Жорстока жінка.

— Ще й яка.

Максим звів на неї очі. Сердитий, скуйовджений, із почервонілими від зусилля вилицями, він раптом засміявся. Спочатку сміх був неголосним, невпевненим, ніби Максим забув, як це робиться. Потім він відкинув голову на спинку крісла й розсміявся голосніше. Іра теж усміхнулася.

— Що вас так розвеселило?

— Нічого, — відповів він, витираючи очі. — Уже й не пам’ятаю, коли сміявся. Мабуть, місяців чотири тому. Павло розповів анекдот, а я тоді навіть змісту не вловив.

Іра підкотила крісло до вікна. Максим довго розглядав рівні доріжки, підстрижені кущі, ворота. Охоронець курив біля будки, притулившись до неї.

— Батько десять років будував цей дім, — сказав Максим. — Розраховував, що тут житимуть онуки. А живемо я, тітка, брат, якому вічно треба десь позичити грошей, і наречена. Вона зі мною розмовляє, як із котом.

— Це як?

— Розумничок. Поїв. Молодець.

Ольжині інтонації він відтворив так точно, що Іра пирснула сміхом. Одразу ж прикрила рот долонею.

— Недобре так перекривляти.

— Сам знаю. Але ж смішно.

Наступного дня темна машина зупинилася біля будинку рівно об 11:00. З неї вийшли літній повний чоловік із портфелем і жінка років п’ятдесяти: строгі окуляри, папка з паперами під пахвою. Іра спостерігала з вікна за їхньою зустріччю. У холі до гостей підійшла Ольга. Тамара Григорівна вийшла з їдальні й сухо кивнула Степанові Леонідовичу. Микола поспішив униз сходами, запропонував узяти портфель, але юрист ввічливо й рішуче залишив його в себе…