Іра погодилася тиждень доглядати хворого, але замість допомоги він попросив її спостерігати за домашніми

Після дзвінка він довго мовчав. Іра не намагалася його розговорити. Нарешті Максим розплющив очі.

— Усе-таки я мав рацію. Найогидніше — я пів року хотів вірити, що божеволію.

— Я знаю, — тихо сказала Іра.

— Щоранку. Пів року поспіль… — Він стиснув край ковдри. — Хтось планомірно вбивав мене, а ввечері сідав вечеряти й запитував про моє здоров’я.

Іра не спала всю ніч. Подумки перебирала людей, через чиї руки проходила ранкова таця, але весь час поверталася до Ольги. Та стежила за кожною ложкою, складала меню, викликала лікарів і вирішувала, хто з них їй не сподобався.

На початку восьмої Іра спустилася на кухню — раніше, ніж зазвичай. Галина Степанівна стояла біля плити й помішувала вівсянку. На столі, поруч із порцеляновою чашкою з тріщинкою, стояла бляшана банка без етикетки.

— Доброго ранку. Я вам не заважатиму? Тамара Григорівна звеліла мені тут не господарювати, але я лише подивлюся.

Хатня робітниця скоса глянула на неї й несподівано відповіла:

— Дивіться, будь ласка. Мені не шкода.

— Що за чай у банці? — Іра кивнула на стіл.

— Якийсь трав’яний збір. Для Максима Івановича велено заварювати тільки його. Іншим не даю. Банки Микола привозить. Уже пів року.

— Пів року?

— Так. — Галина Степанівна заговорила тихіше. — Раніше ж я йому чорний чай робила, звичайний. Він любив. Потім заборонили: тільки збір, і все.

— А хто заборонив?

Галина Степанівна знизала плечима й повернулася до плити.

Рукавички Іра надягла ще на сходах; це мало такий вигляд, ніби вона збиралася мити руки після процедур. Поки хатня робітниця розкладала омлет, Іра відсипала дрібку трав у чистий контейнер і сховала в кишеню. Не стала ні куштувати, ні нюхати. Дослідити збір мала лабораторія.

Того самого дня юрист заїхав по документи й забрав контейнер. Увечері Олена Матвіївна повідомила:

— У сухому зборі речовина теж є. Розподілена нерівномірно, ніби її додали у вже готову банку.

Тепер треба було з’ясувати, хто наповнює банку. Іра вирішила залишатися тією нудною доглядальницею, за яку її мали. Наступного ранку зустріла Миколу в коридорі й ніяково всміхнулася.

— Миколо, можна запитати дурницю? Максим Іванович п’є трав’яний збір, після нього краще спить. Я б теж купила: на новому місці ніяк не засну. Де ви його берете?

Микола поправив окуляри.

— Ірино, тут я не допоможу. Моя справа — забрати й віднести на кухню. Банки отримую від Ольги Романівни, ліки за списком теж. Що доручать, те й роблю.

Після обіду Іра дочекалася, коли Ольга вийде від Максима, наздогнала її на сходах і повторила прохання.

— Трав’яний збір? — Ольга розсміялася. — Це не моя затія. У Тамари Григорівни є знайома, чудова травниця. Для Максимка вона його й склала. Банки тітка передає мені, а я — Миколі. До речі, таблетки вона теж замовляє, у перевіреній аптеці. Я тільки розкладаю їх.

Увечері Іра постукала до Тамари Григорівни. Тітка сиділа за столом, в окулярах, і писала в товстому зошиті.

— Я хотіла запитати про трав’яний збір для Максима Івановича…

Тамара Григорівна зняла окуляри. Від її холодного погляду Іра на мить пошкодувала, що затіяла цю розмову.

— Про який збір? Жодної травниці серед моїх знайомих немає. І банки вашої я ніколи не бачила. Таблетки замовляю, це правда. За списком Ольги, в аптеці, де ми купуємо вже двадцять років. Хто вам розповів про травницю?

— Мабуть, я переплутала, — пробурмотіла Іра.

— Мабуть.

Тамара Григорівна знову надягла окуляри.

Повернувшись до Максима, Іра зачинила двері.

— Що дізналися? — запитав він.

— Микола каже, що отримує банки від Ольги. Вона стверджує, що від вашої тітки. А Тамара Григорівна каже, що про збір чує вперше.

— Отже, хтось бреше.

— Можливо, двоє. Відповідайте мені чесно: хто виграє від вашої смерті?

Максим не одразу заговорив.

— За батьковим заповітом Павлові дістанеться половина моєї частки в компанії. Тітці Томі — будинок, якщо в мене не буде дружини й дітей.

— Ользі за моїм заповітом, який я переписав після заручин, дістануться велика сума й квартира в місті, — додав Максим і перейшов до помічника.

— Микола за вісім років дізнався про мене більше, ніж решта разом. — Максим помовчав. — Причина знайдеться майже в кожного. А алібі немає ні в кого…