Іра роками заплющувала очі на підозри у зрадах чоловіка, але після ювілею їй подзвонили

— Просто взяла й приїхала?

— А чого ти від мене домагаєшся? Іноді здається, що ти стежиш за мною. Усе знаєш, що в мене трапляється, і відразу опиняєшся поруч, щоб підставити плече.

Він подивився на неї з подивом.

— Що він знову зробив?

— Хто?

— Чоловік твій. Після його витівок ти на себе не схожа.

Іра важко зітхнула. Він мав рацію. Навіть те, що вона приїхала сюди проти ночі, уже свідчило про її стан.

— Він у неї зараз, — неохоче сказала вона.

— Хіба не в лікарні?

— Ні. Сказав, що випишуть завтра, а сам уже сьогодні поїхав до неї.

— Зрозуміло. Іро, я хотів… — Сергійко помовчав, ніби добираючи слова, потім прокашлявся й заговорив про інше. — Я тому тобі й телефонував: хотів дозволу попросити. Можна взяти дещо з гаража дядька Степана? Спробую зробити ляльковий будиночок. Твій батько обіцяв одній сім’ї подарувати його хворій дівчинці, але зробити не встиг.

— А заготовки залишилися?

— Так, ти їх сама в гаражі бачила. То як, дозволиш мені їх забрати?

— Звісно. Бери все, що знадобиться, Сергійку, — відповіла Іра тремтячим голосом.

Ще хвилину тому її власні біди заполоняли всі думки, а тепер раптом здалися мізерними. Ляльковий будиночок для хворої дівчинки. Сергійко збирався здійснити те, що задумав її батько. За одне це Іра готова була його розцілувати.

— А з чоловіком, Ірино, розлучайся, — сказав Сергій, суворо подивившись на неї. — Досить мучитися. Він цього не вартий.

— Ти маєш рацію, — впевнено кивнула вона. — Якщо встигну на автобус, ще сьогодні зберу йому валізу. Нехай забирається до своєї вертихвістки.

— До вертихвістки? — весело перепитав Сергій.

— Так сусід по палаті її назвав. Мабуть, устиг із нею познайомитися.

— От тепер ти мені набагато більше подобаєшся. Допоможеш зібрати все, що знадобиться для будиночка? Завеземо знахідки до мене, а потім я сам відвезу тебе в місто. Збиратимеш чоловікові валізи, поки ще не передумала.

У будинку Сергія Іра раніше не бувала. Уже зовні він мав розкішний вигляд, а всередині враження лише посилилося. Вона здивовано озиралася, не сподіваючись побачити таке.

— Як тобі мій дім? — зі сміхом запитав господар.

Іра лише знизала плечима: не хотілося показувати, наскільки її вразило побачене.

— Не лякайся, чесною працею зароблено, — пояснив Сергій. — Наш комбінат понад пів століття постачав країні пиломатеріали, а потім остаточно розвалився. Я встиг купити частину обладнання й почав працювати на себе. Як не дивно, вкладення виявилося вдалим. Досі дає стабільний дохід. Тож виходь за мене, Ірино. Наречений я багатий. Тільки спершу зі своїм розлучися, звісно.

Вона була зібралася розсердитися, але побачила знайомі іскорки в його очах і розсміялася.

— А я ж можу й погодитися. Такого нареченого втрачати нерозумно.

Потім вони знову їхали вдвох нічною трасою. Іра думала про те, як їй зараз добре.

Добре.

У її становищі це здавалося незрозумілим. Але розбиратися, чому їй так добре, зараз не хотілося.

Наступного ранку була субота, на роботу йти не треба було. Іра встала на світанку, прибрала всю квартиру й навіть помила вікна.

Ближче до обіду з вікна вона побачила таксі. Владислав, як і обіцяв, приїхав ним; вибрався з машини, навантажений пакетами.

— Ну нарешті вдома! — радісно оголосив він із порога.

Іра вийшла в передпокій. У чоловіка сяяли очі. Вона схрестила руки й сказала із сарказмом:

— Якщо так додому хотілося, міг ще вчора повернутися.

— Це ти про що? — розгубився Владислав.

— Учора я приїжджала в лікарню. Тебе там уже не було, — вона знизала плечима.

— Навіщо ти туди потяглася? Я сказав, що нічого не потрібно! Набридла мені ця опіка. Тепер кожен мій крок перевірятимеш?

Пакети він покидав просто в коридорі й замкнувся у ванній. Там він провів близько пів години; Іра чула, як він із кимось розмовляв телефоном. Коли Владислав нарешті вийшов — волосся мокре, скуйовджене, рушник на шиї, — вона все ще чекала на нього в передпокої.

— Чого стоїш? Що це за зустріч така? Майже місяць удома не був, а ти з порога допит влаштовуєш!

— Поки ще нічого не влаштовувала, — спокійно відповіла Іра. — Навіть не запитала, де ти ночував.

— Де, де… Та де завгодно, — ухильно кинув він, не знаходячи іншої відповіді.

— Отже, відповідати ти не збираєшся?

— Не збираюся! — спалахнув Владислав. — Відпочити хочу. Чого ти причепилася?

— З відпочинком доведеться зачекати.

— Це ще чому?

— Треба серйозно поговорити. І від цієї розмови вже не втекти.

— Іро, ти при своєму розумі? Я з лікарні щойно вийшов!…