Іра роками заплющувала очі на підозри у зрадах чоловіка, але після ювілею їй подзвонили

Владислав поклав пакети із супермаркету в багажник, відчинив передні дверцята й посадив жінку. Потім сів за кермо. Зі своєї схованки Іра виразно бачила, як він нахилився до пасажирки й поцілував її.

Вона видихнула й схопилася за серце. Тут-таки біля неї зупинилася співчутлива старенька; за її спиною була сумка-візок. Пильно подивившись на Іру, вона запитала:

— Що з вами? Серце прихопило?

Іра лише похитала головою. Відповідати не стала, не відриваючи погляду від автомобіля. Машина чоловіка виїхала на дорогу й невдовзі загубилася серед інших.

До автобусної платформи Іра йшла згорбившись, ніби їй на плечі звалили важку ношу. Пасажири вже займали місця в потрібному їй автобусі. Вона зайшла разом із ними, погано розуміючи, що робить. Молодий чоловік підвівся, поступаючись їй місцем, і цей звичайний ввічливий жест чомусь остаточно вибив її з колії. Іра майже впала на звільнене місце й міцно заплющила очі.

Зараз вона здавалася собі такою старою, такою негарною, що думка про чоловікову коханку вже не дивувала. Після того, що вона побачила біля станції, іншого пояснення в неї не було. Автобус рушив, Іра розплющила очі й подивилася у вікно. Вона знала, куди прямує, але колишній сенс поїздки втратився. Навіщо їй тепер дивитися батьківський будинок? Нащо їй здалися ці справи зі спадщиною, коли вона не уявляє, що буде з її власним життям? Треба було вирішувати, як жити далі, а вона не знала навіть, із чого почати.

Розлучатися з Владиславом? У її віці це здавалося дурницею. І привід начебто несерйозний: ну поцілував іншу жінку… Думати про те, куди вони зараз прямують разом, Іра не хотіла.

Колись вона вже підозрювала чоловіка в невірності. Тоді ймовірної суперниці на власні очі не бачила, але підстави для тривоги, найпевніше, були. Владислав усе заперечував, а доказів Іра так і не знайшла. Мати, ще жива на той час, зупинила її суворою порадою.

— Ірочко, не нароби дурниць. Я замолоду погарячкувала, твого батька прогнала. А потім сама все життя терпіла, як Михайло за іншими жінками бігає.

— Дядько Михайло тобі зраджував? — Іра тоді не приховала здивування. Їй завжди здавалося, що мати з вітчимом живуть душа в душу, без жодних сварок.

— У цьому я не сумніваюся. Тільки один раз уже обпеклася: приревнувала й залишилася сама, з маленькою дитиною на руках. Після такого порозумнішаєш. Я більше не намагалася з’ясовувати, що та як.

— Але як же це?

— Так і жила. Спокійно. І Михайло поруч зі мною спокійно жив: сходить наліво, потім додому повернеться. Це і є життєва мудрість, люба. Почнеш шукати вірного чоловіка — так усе життя сама й проведеш.

У свої тридцять п’ять Іра послухалася матері. Постаралася не чути, як серце кричить від болю, переконала себе, що все лише здалося. І надалі відводила погляд від будь-якої обставини, яка могла б змусити засумніватися у вірності Владислава.

Так сталося й після її п’ятдесятиріччя. Інша дружина, можливо, не задовольнилася б поясненням про зламану машину: зателефонувала б Євгену й узялася з’ясовувати, як минула їхня нічна зустріч на трасі, що вони робили й чому поверталися так довго. Або хоча б звернула увагу на одяг Владислава. Після вовтузіння з машиною він залишився чистим; навіть взуття не забруднилося дорожнім пилом. Іра нічого з’ясовувати не стала. Такі дрібниці вона давно звикла залишати поза увагою, щоб не псувати життя насамперед самій собі.

Сьогодні відмахнутися не вдавалося. Варто було спробувати заплющити очі на те, що сталося, як перед нею знову поставав Владислав, який обіймав чужу жінку. Назвати це дрібницею вона вже не могла.

За час цих роздумів автобус виїхав із міста. За вікнами чергувалися невеликі переліски й сучасні будівлі — переважно автосалони та будівельні супермаркети. Виходити на зупинці, щоб повернутися назад, тепер було безглуздо. Отже, доведеться зібратися й доїхати до Сергія, пасинка її батька. Хоча найменше їй хотілося зараз знайомитися з кимось і займатися справами.

Селище, де жив батько, виявилося схожим на невелике симпатичне місто. Тут були багатоповерхівки, продуктові супермаркети, вулиці із сучасними котеджами. Але серед них залишалися й старі одноповерхові будинки. Оновлене облицювання наче допомагало цим будиночкам пристосуватися до сучасного світу навколо.

Шукаючи потрібну вулицю, Іра з розчуленням розглядала маленькі будинки й уявляла їхніх мешканців. Коли дісталася за вказаною адресою, встигла зрадіти: батьківський будинок був схожий на ті, якими вона милувалася дорогою…