Іра роками заплющувала очі на підозри у зрадах чоловіка, але після ювілею їй подзвонили

— До душі вам будинок? — Чоловік підійшов ззаду й зупинився поруч.

— Так, — Іра повернулася до нього, усе ще всміхаючись, і кивнула. — Вікна вже пластикові, а стара лиштва залишилася. Дивовижно.

— Дядько Степан її сам вирізав. Коли ми взялися за будинок, він не дозволив знімати лиштву.

«Ми» — отже, це, мабуть, і є Сергій, з яким вона домовилася зустрітися. Іра пильно подивилася на нього, але за пару секунд зніяковіло відвела очі. Схожість із її улюбленим актором була неймовірною.

— Я допомагав дядькові Степану все тут упорядкувати, — продовжив чоловік. — Щоправда, майже десять років відтоді минуло. Будинок знову встиг постаріти.

— Має чудовий вигляд, — вимовила Іра. — Я про будинок.

— Розумію. Ви ж Ірина? Я вас за фотографіями на сторінці впізнав. А я Сергій. Нумо знайомитися.

Він широко всміхнувся й простягнув руку. Іра легенько потиснула його долоню, зіщулилася.

— А всередину можна зайти?

— Звісно. Вибачте, нарешті зустрів вас і розгубився, навіть увійти не запросив. Ходімо.

Сергій розчинив хвіртку, пропустив її першою й увійшов слідом.

— Тут можна жити, усе гаразд, — продовжив Сергій. — Навіть чаю поп’ємо. А я чомусь думав, що ви передумаєте й сьогодні не приїдете. Добре, що все ж дісталися.

— З чого б мені передумувати? — Іра зупинилася й обернулася до нього.

— Не знаю, — він знизав плечима. — Передчуття було таке.

Іра насупилася, але розпитувати далі не стала. Вони зайшли в будинок. Затримавшись біля порога, вона озирнулася. Ліворуч була вітальня; навіть звідси можна було розгледіти численні стелажі, заповнені книжками. Там само був великий камін — він займав мало не половину стіни. Іра ще не зайшла до кімнати, лише дивилася на неї від входу, і вперше відчула незримий зв’язок із батьком. Людина, що мешкала тут, була її рідним батьком, хоча сама вона фактично його не знала. До цього між ними лежали довгі роки розлуки; тепер вона стояла на порозі його будинку й відчувала цей зв’язок.

— Заходьте, Іро. Я тим часом чай приготую, — сказав Сергій у неї за спиною.

Вона кивнула й нерішуче зайшла до невеликої кімнати. На полиці над каміном серед інших речей стояли дві фотографії в рамках. На одній, зробленій біля моря, був батько — помітно старший, ніж на знімках із їхнього давнього сімейного альбому. Біля нього стояли невисока жінка й молодий засмаглий хлопець. Що це Сергій, Іра радше припустила, ніж упізнала.

Другий знімок вона впізнала відразу. На ньому була вона сама, коли їй було чотири роки. Коли Сергій зайшов до кімнати, Іра вказала на рамку.

— Ви до мого приїзду поставили сюди мою фотографію?

— Ні, — він подивився на неї з подивом. — Відколи камін зробили, вона весь час тут стояла. А раніше дядько Степан тримав її над своїм столом, на полиці.

Іра опустила очі. Сергій узяв із серванта чайні чашки й знову пішов на кухню. Через деякий час повернувся з тацею: від чайника підіймалася пара, у невеликій вазочці лежало печиво. Усе це він поставив біля вікна, на круглий стіл.

— Сідайте, — сказав Сергій. — Частування не бозна-яке, але з мене багато не питайте. Готувати я не вмію. Сам переважно пельменями перебиваюся, та не ними ж вас частувати.

Він усміхнувся їй тією ж широкою усмішкою. Іра стиснула губи, взяла з його рук чашку й сіла на один зі стільців. Деякий час вони мовчали. Вона дивилася в одну точку, поринувши в роздуми, й зрідка відпивала запашний чай.

— Хоч печиво скуштуйте, — усміхнувся Сергій, поглядаючи на неї. — Добре, боятися нічого.

— Дякую, їсти не хочеться. Ви краще розкажіть про батька. Яким він був?

— Похмурий, трохи замкнутий у собі, — Сергій знизав плечима. — Але людина хороша. Стількох речей мене навчив… Я щасливий, що він у мене був.

— Рада за вас, — пробурмотіла Іра, хмикнувши.

— Ви наче сердитеся, — він здивовано подивився на неї. — Тільки не збагну, на мене, на нього чи на життя взагалі. Я вгадав?

— Ні, вам здалося. Вибачте, — додала вона, намагаючись виправити враження, яке справила. — У мене сьогодні невдалий день…