Іра роками заплющувала очі на підозри у зрадах чоловіка, але після ювілею їй подзвонили

Промовивши це, Іра відчула, що зараз розплачеться. Сльози вже підступили, і вона спробувала стриматися, опанувати себе. Не вдалося.

— Що ж сталося? — запитав Сергій, який сидів навпроти. — А раптом я зможу вам допомогти?

— Ви? — Вона всміхнулася майже істерично. — Ні, ви мені точно не допоможете.

— Звідки така впевненість? — лукаво запитав він.

— Тому що…

Договорити Іра не змогла. Затулила обличчя руками й заридала. Перед нею сиділа чужа людина, вони були самі в будинку її батька — людини, якої вона, по суті, ніколи не знала. А вона плакала й не могла зупинитися.

Сергій не став втручатися з розрадами. Лише долив їй чаю й залишався поруч, чекаючи, коли вона хоч трохи заспокоїться.

— Вибачте, — сказала Іра, шморгнувши носом, коли ридання почали вщухати.

— Поки я добиралася до автобуса, на станції побачила чоловіка. Він був там із якоюсь жінкою, — заговорила Іра, як і раніше, не дивлячись на Сергія. Їй треба було хоч якось пояснити, чому вона розридалася перед ним.

— Ви зустріли там свого чоловіка?

— Так. Удома він спокійно залишався, нікуди не збирався. А щойно я пішла — схоже, відразу вирушив до неї. Я гадки не маю, хто вона, але навряд чи вони просто знайомі. Вони разом вийшли з магазину, сіли в машину Владислава, і він її поцілував. А я стояла наче лялька. Дивилася на них, не рухаючись, а потім сіла в автобус і приїхала до вас.

Великі сльози знову покотилися її щоками. Сергій обережно взяв Іру за руку.

— Ходімо зі мною. Хочу вам дещо показати.

— Що саме? — Вона злякано подивилася на нього, не розуміючи, куди він її кличе.

— Лише те, чим займався ваш батько. Нічого особливого.

Іра не відразу наважилася встати, але все ж підвелася й пішла за Сергієм. Довгий вузький коридор привів їх до внутрішніх дверей, за якими виявилося невелике підсобне приміщення.

Уздовж усієї стіни тягнувся верстак. Серед інструментів і всілякого мотлоху він вирізнявся своїми розмірами; його поверхня майже ховалася під дерев’яними обрізками й стружкою. Іра почала розрізняти серед них невеликі пласкі заготовки — химерних птахів, квіти. Було видно, що їх вирізали вручну.

Потім її погляд затримався на крихітному дерев’яному столику. Поруч лежали два такі ж маленькі стільці. Ці іграшкові меблі розчулили її; один стільчик вона взяла до рук.

— Що це?

— Ваш батько чудово володів різьбленням по дереву, — відповів Сергій з усмішкою. — Іноді робив такі речі, що залишалося тільки дивуватися. Але завершених робіт ви тут уже не знайдете. Усе, що залишилося, — заготовки. Давайте краще покажу фотографії, за ними буде зрозуміліше.

Він дав їй свій телефон. На знімку був ляльковий будиночок — такий неймовірний, що Іра не могла відірватися. Справжній витвір мистецтва, а не іграшка. Вона переходила від однієї фотографії до іншої й, зачарована, уже забувала, де стоїть.

Сльози висохли. З того, як вона захоплено розглядала зображення, важко було повірити, що зовсім недавно ця жінка ридала за столом у вітальні.

— Невже все це батько зробив власноруч? — із подивом запитала Іра, віддаючи телефон.

— Так. Продажем він не займався, робив для власного задоволення. Цей будиночок дядько Степан подарував дитячому інтернату в іншому селищі.

— Яка краса, — сказала вона й мимоволі всміхнулася.

Тепер Іра думала про батька. Чи не вперше їй захотілося його побачити — хоча б посидіти поруч, поговорити.

— Шкода, що вам так і не вдалося пізнати одне одного, — промовив Сергій, ніби почув те, чого вона не сказала вголос.

— Сергію, давайте повернемося до спадщини, — Іра посерйознішала. — У мене таке відчуття, що цей будинок не має до мене стосунку. На мою думку, правильніше було б передати його вам.

Він деякий час дивився їй в обличчя, потім недовірливо похитав головою.

— От уже не очікував. Зараз мало хто погодиться відмовитися від нерухомості, нехай навіть скромної. Але ми ж уже говорили про це телефоном. Іро, у мене є власний будинок, тут-таки, у селищі. Я сам, дружина померла, і залишати мені навіть своє майно нікому. Зате в дядька Степана є онук — ваш син. Якщо вам самій будинок не потрібен, нехай спадкоємцем стане він. Упевнений, дядько Степан не став би заперечувати. А щодо чоловіка… Якщо підтвердиться, що він завів коханку, посилайте його під три чорти. У нас не так багато життя, щоб віддавати його людям, яким ми не потрібні.

— Чому ви вирішили, що Владислав мене розлюбив? — вигукнула Іра. Така прямота Сергія її налякала.

— А як інакше розуміти, коли чоловік обманює вас, а потім обіймає на вулиці іншу жінку? Для мене це означає, що кохання вже немає.

— Але сьогодні я теж його обманула. Не захотіла поки говорити про батьківський будинок. Сказала, що їду до нашого сина.

— Он як? Отже, він навіть не підозрює, що ви зараз тут, удвох зі мною…