Іра роками заплющувала очі на підозри у зрадах чоловіка, але після ювілею їй подзвонили

У його очах майнули іскорки сміху. Він несподівано нахилився до Іри, і все сталося так швидко, що вона не встигла ні розгубитися, ні відсунутися. Пальці самі вчепилися в край стільниці. Іра скрикнула: у долоню загналася скалка.

— Що сталося? — Сергій потягнувся до її руки, але вона відразу відсмикнула її.

— Нічого! Ви взагалі при своєму розумі? Що це ви собі дозволяєте?

— Хотів, щоб ви трохи помстилися чоловікові й перестали думати лише про неприємності, — сказав він із лукавою усмішкою. — Усе, більше не чіпатиму, не лякайтеся. А руку все-таки покажіть.

Вона неохоче простягнула долоню.

— Ну й скалка! — присвиснув Сергій. — Ходімо в будинок, витягнемо її й обробимо зеленкою.

Поки він витягав скалку, Іра скоса розглядала його. Мабуть, нелегко доводилося його покійній дружині. Якщо він навіть зараз, за таких недоречних обставин, готовий залицятися до першої-ліпшої, скільки ж та натерпілася за час їхнього шлюбу.

— Про що задумалися? — запитав Сергій, наче знову зумів проникнути в її думки.

— Про полігамність чоловіків.

— По-вашому, це стосується всіх чоловіків? — Він усміхнувся.

— Мабуть, доведеться з цим погодитися. От скажіть чесно: ви своїй дружині зраджували?

Запитавши, Іра сама злякалася власної нетактовності. Сергій на мить завмер, тримаючи пляшечку зеленки; його очі трохи звузилися. Але він швидко опанував себе, обережно змастив ушкоджену долоню темною рідиною й відповів, не зустрічаючись із нею поглядом:

— До смерті дружини я залишався їй вірним. Просто не встиг розлюбити. Тільки не треба відразу зводити мені пам’ятник у своїх думках. У нашій сім’ї все вийшло навпаки.

— Що ви маєте на увазі? — обережно запитала Іра.

— Одного разу випадково з’ясувалося, що Марина зустрічається з водієм із нашого комбінату. Ми всі там працювали. Я, звісно, влаштував скандал. А вона пішла від мене до нього. Через тиждень їх не стало: на трасі зіткнулися із зустрічною вантажівкою. Я потім довго не міг про це говорити. Мабуть, ви перша, кому розповідаю так спокійно. Хоча й розповідати особливо не було кому — знайомі вже все знали. У маленькому селищі такого не приховаєш.

— Вибачте. Не варто було змушувати вас згадувати, — сказала Іра, подумки лаючи себе за запитання. Потім подивилася на свою долоню. — Дякую за допомогу. І за те, що намагалися відвернути мою увагу, теж. Може, тепер візьмемося до справ? Треба ж розібратися з будинком і всім іншим.

— Так, — кивнув Сергій. — Ходімо до кімнати. Віддам вам документи й поясню, що робити далі.

На зворотному шляху Іра вже не відчувала колишньої розгубленості. Сьогодні ж вона поговорить із Владиславом. Нехай пояснить, що за жінка сиділа в його машині й що між ними відбувається. Вона пошкодувала, що не підійшла до них одразу, не зажадала відповіді там, біля станції. Тепер залишалося розмовляти вдома.

Найімовірніше, Владислав почне брехати. До цього Іра була готова. Але знову ховати голову в пісок і вдавати, ніби нічого не відбувається, вона більше не збиралася. І так надто довго все залишала як є.

Іра не могла визначити, що змусило її зібратися: побачений поцілунок чи зустріч із Сергієм. Згадуючи його, вона усміхалася. Він так скидався на її улюбленого актора й водночас зовсім не був схожий на людей, яких вона знала. Наче не від світу цього. Саме це їй і сподобалося; його несподівана поведінка допомогла їй опанувати себе.

Коли автобус уже під’їжджав до міста, у сумочці задзвонив телефон. Іра дістала його — телефонував син.

— Привіт, Максику.

— Мамо, де ти? Я вже ніяк не можу до тебе додзвонитися.

— Їздила за місто, тепер повертаюся. Може, дорогою зникав зв’язок, я не знаю. Максиме, що сталося? — Вона раптом помітила, яким схвильованим голосом він говорить.

— Тато потрапив в аварію.

— Яку аварію? Як це сталося?

— На кільцевій дорозі, поряд із будинком. Кілька машин зіткнулися.

Іра затулила рот долонею.

— Максе, як він? — запитала вона тихо.

— Поки не знаю. Їду до лікарні. Ти теж зможеш приїхати?

— Звісно. Одразу на автостанції візьму таксі.

— А куди ти все-таки їздила?

— Максимку, давай потім. Я все тобі розповім, тільки не зараз.

— Добре. Тоді зустрінемося в лікарні. Тата до третьої відвезли, приїжджай туди…