Іра роками заплющувала очі на підозри у зрадах чоловіка, але після ювілею їй подзвонили

Дорогою до чоловіка Іра встигла переконати себе, що збігом це бути не могло. Щойно вона вирішила зажадати пояснень — і з Владиславом сталося лихо. Для неї ці події вже були пов’язані, і вона навіяла собі, що так розпорядилася доля.

За плечима в них була ціла вічність спільного життя. Усе інше порівняно з нею здавалося дрібницею — навіть та чужа жінка, яка мало не зруйнувала їхню сім’ю. Жити без Владислава Іра себе не уявляла.

На щастя, в аварії він постраждав не надто сильно. Однак додому його одразу не відпустили: певний час довелося залишатися в стаціонарі.

Тепер Іра думала насамперед про те, як допомогти йому швидше одужати. Для бульйонів і парових котлет вибирала найкраще м’ясо, зі свіжих ягід робила морси, варила киселі. Двічі на день їздила до лікарні, привозячи приготоване.

Пояснень щодо того дня вона вже не вимагала й навіть не запитувала, звідки Владислав їхав, коли потрапив в аварію. Самої думки про таку розмову Іра тепер не допускала.

Вечорами її лякало інше: чоловік міг загинути. І ще — чим закінчилося б з’ясування стосунків, якби воно все-таки відбулося. Вона уявляла, як запитує про незнайомку, а Владислав просто йде з дому. Від цього її охоплював дрож. Хоч як дивно, Іра навіть відчувала трохи радості від того, що він опинився в лікарні й тієї розмови не сталося.

Одного ранку вона відпросилася з роботи, заїхала до чоловіка, привезла все необхідне й попередила, що більше сьогодні не прийде. Але надвечір її все ж відпустили раніше. Іра купила фрукти, забрала в аптеці ліки, які вранці назвав лікар, що його лікував, і поквапилася до лікарні.

У коридорі їй зустрівся Василь Григорович, який лежав із Владиславом в одній палаті. Він привітався й подивився на неї якось дивно. Іра тоді не звернула уваги на цей погляд.

Біля прочинених дверей пролунав жіночий сміх. Вона зупинилася як укопана. Увійти не наважилася й залишилася слухати.

— Якби ти знала, як мені набридло тут лежати, — говорив Владислав.

— Ще б пак! На тій фігні, якою тебе годує твоя курка. Що, знову бульйон принесла? Ти від нього скоро закукурікаєш, — розсміялася жінка.

— Мене вже нудить від цього бульйону. Шаурми хочеться. А вона одне торочить: «Лікар заборонив, лікар заборонив». Тьху!

— То їж шаурму, — знову зареготала гостя. — Поки ні лікаря, ні дружини тут немає.

— Олю, як же я скучив. Якби сусід вийшов надовше, а то зараз повернеться… — Почувся черговий смішок. — Зачекай, Олю, він саме телефонує. Так, Васю, забув щось? — Владислав хмикнув, але далі заговорив уже злякано: — Точно впевнений? Зрозуміло. Дякую, Васю.

Після дзвінка його голос став тихішим.

— Олю, сусід щойно мою дружину в коридорі бачив, — продовжив Владислав.

— Як? Вона ж сьогодні більше не збиралася приходити.

— А я звідки знаю? Мабуть, із роботи відпустили.

— Ну все, любий, чао. Треба бігти, поки твоя крокодилиця не дісталася до палати. Одужуй, мій котику.

Іра відсахнулася від дверей і метнулася в бік, протилежний виходу. За рогом відділення вона зупинилася. У коридорі застукотіли кроки, і, не втримавшись, Іра визирнула.

Відвідувачка вже повертала до ліфтів. Її обличчя майнуло лише на мить, але цього вистачило: та сама жінка, яку Іра бачила поруч із чоловіком біля автостанції.

Вона прихилилася до стіни й заплющила очі. Спроби обдурити себе, сховатися від того, що відбувалося, нічого не змінювали. Коханка у Владислава вже була.

Втягнувши голову в плечі, вона пішла вниз. До палати чоловіка так і не зайшла.

На виході задзвонив телефон. Іра здивовано дивилася на ім’я Сергія на екрані. Чому він зателефонував саме тепер, коли їй так потрібна була його підтримка?

— Алло… — Голос зірвався, і вона знову заплакала. Тільки Сергій знав про її біду, про підозри, з якими вона приїхала до нього.

— Ви знову плачете? Що сталося?

— Я бачила їх. Знову. Чоловіка й ту жінку.

— Але хіба він не лежить зараз у лікарні?

— Вона прийшла до нього. А я випадково опинилася біля палати, почула, про що вони говорять.

— Розумію. Може, поїдемо трохи покатаємося?

— Куди? — здивувалася Іра.

— Та хоч куди. Побудемо в дорозі. Іноді їдеш — і вдається відволіктися від усього. Я був у місті, зараз уже на трасі, але можу розвернутися й забрати вас.

— Навіть не знаю… Якась дурниця.

— А дурниць ви ніколи не робите? — Не чекаючи відповіді, Сергій продовжив: — Скажіть, звідки вас забрати…