Іра роками заплющувала очі на підозри у зрадах чоловіка, але після ювілею їй подзвонили

Через сорок хвилин Іра вже їхала поруч із ним. У відчинене вікно проникав прохолодний вітер, і вона із задоволенням підставляла йому обличчя.

Автомобіль у Сергія був дорогий. Іншим разом Іра напевне здивувалася б цьому, але зараз лише насолоджувалася зручним шкіряним кріслом і дивилася на нічні вогні, що пролітали повз, забуваючи про все інше.

Сергій не розпитував її. Більшу частину шляху вони мовчали; у салоні тихо грала спокійна музика, до неї домішувалися звуки вулиці.

Іра вже перестала стежити за часом. Лише помітивши перші зорі, вона звернулася до нього:

— Вам, мабуть, давно треба додому. До вашого селища ж іще їхати та їхати.

Він швидко подивився на неї, помовчав і замість відповіді запитав:

— А якщо ви дозволите мені залишитися у вас до ранку? Поводитимуся пристойно, обіцяю. Завтра знову справи в місті, інакше доведеться їздити туди й назад. Удома на мене чекає один кіт. Але цей волоцюга зуміє роздобути собі вечерю.

— Ви зараз серйозно? — Іра подивилася йому просто в очі.

— Чому ні? Ми ж майже рідня, можна сказати, зведені брат і сестра. Родичі іноді гостюють одне в одного.

Вона кліпала очима й ніяк не могла дібрати відповіді. Чи можна привести до квартири чоловіка, якого ледь знає, поки її чоловік у лікарні? Але після того, що сьогодні сталося в палаті, вона відчула себе вільною вирішувати самій.

— А чому б не дозволити? — сказала вона нарешті й ледь усміхнулася. В очах Сергія знову спалахнули блискучі іскорки.

Тієї ночі не сталося нічого, за що Ірі довелося б соромитися. Для Сергія вона приготувала постіль у колишній кімнаті Максима. Однак спати вони так і не лягли до самого світанку, хоча обом уранці треба було рано вставати.

Сиділи на кухні, двічі заварювали чай у скляному чайнику, розповідали одне одному про своє життя. Непомітно перейшли на «ти». Іра й сама не розуміла, як це сталося, але знову віднайшла цілковитий спокій.

Уранці перед роботою вона, як завжди, заїхала до лікарні й привезла Владиславу гарячі сирники. Хоч як насміхалася вчора його гостя, правильне харчування було йому необхідне. Так казав лікар, який його лікував, а до думки фахівців Іра завжди дослухалася.

Чоловік лежав у палаті сам. Вона поставила продукти на тумбочку, і він одразу запитав:

— Ти вчора ввечері сюди не приходила?

— Ні, — збрехала Іра.

— Отже, Васькові здалося.

— Владиславе, сьогодні ввечері я теж не приїду, — сказала вона, не дивлячись на нього. — Люда захворіла, на роботі мене нікому замінити.

— Нічого страшного. Мене, мабуть, скоро додому відпустять. Не треба сюди так часто їздити.

Іра швидко глянула на нього й кивнула. Ні її обличчя, ні те, як вона трималася, не виказували мук, яких учора завдала їй підслухана розмова.

Розмову з Владиславом Іра вирішила відкласти до його цілковитого одужання. У лікарняній палаті з’ясовувати стосунки було неможливо; нехай спочатку повернеться додому, оговтається й заживе, як раніше. А поки вона зайнялася спадщиною. Сергій допомагав їй у всьому, і тепер вони часто телефонували одне одному, часом розмовляючи по кілька годин.

Ще недавно чужа людина ставала їй ближчою за багатьох давніх знайомих. Іра помічала це й пояснювала собі просто: Сергій умів слухати — так, як мало хто вмів. Із родичами, подругами, навіть із колегами вона не наважувалася говорити про те, що відбувалося вдома. Розповісти комусь про свої теперішні біди означало дати привід для пересудів, а цього вона боялася. Але навіть якби вдалося уникнути цих розмов, відкритися комусь іншому їй усе одно було важко. Іра вважала, що допомогти їй пережити те, що відбувається, й опанувати себе зможе тільки Сергій.

Одного разу зателефонував чоловік. Цей дзвінок став останньою краплею, хоча до рішучих дій Іра дійшла не відразу.

— Мене завтра вранці виписують, — повідомив Владислав. — Сьогодні можеш не приїжджати. Тут твоїх продуктів стільки залишилося, що не знаю, куди все подіти. І зустрічати мене не треба, — квапливо додав він. — Візьму таксі й доїду додому.

— Гаразд, — коротко відповіла Іра.

Після дзвінка настрій зіпсувався. До цього Іра відкладала розмову, чекаючи, коли Владислав остаточно одужає, а тепер їй доведеться знову опинитися з ним в одній квартирі. Цього їй не хотілося. Вона боялася не лише самої розмови, а й того, як вона почнеться: чоловік переступить поріг, а вона вже не зуміє стриматися й одразу влаштує скандал. Адже він повертатиметься з лікарні, і з’ясовувати стосунки саме цього дня їй не хотілося…