Ірина помічала дивні речі вдома, але вирішила встановити камери після слів сусідки про щоденні візити за її відсутності

Мати Максима важко зітхнула, а Зоя Аркадіївна промокнула хусточкою кутики очей. Гостей кликали до столу, але Ірина з Олегом поспішили піти. Ці люди здалися їй непоганими, проте залишатися було ніяково: після почутого застілля виглядало б зайвим, та й дружби між ними однаково не могло вийти.

Тепер обман Максима та Світлани Петрівни став очевидним. Але лишалося зрозуміти, заради чого вони вигадали цю історію, і знайти спосіб вивести обох на чисту воду.

— На чисту воду… — повторював Олег, ведучи машину зимовою дорогою. Він помовчав, наче приміряючи думку, а тоді раптом пожвавішав: — Здається, вигадав. Ірино, давай зробимо вигляд, ніби тебе більше немає.

— Це як? — розгубилася вона.

— Знайдемо на річці ополонку й залишимо твій чобіток. Я підшукаю людину, яка скаже, що бачила дівчину на березі: вона блукала біля води, а після неї лишився тільки чобіток. Містом піде історія про зниклу жінку.

— Але ж це брехня, — усміхнулася Ірина. — За брехню карають.

— Я узгоджу все з керівництвом, і це стане легендою в межах розслідування. Час брати цих двох за зябра, поки вони не накоїли ще лиха. Нутром чую: причина у твоїй спадщині.

— Ти вважаєш, він одружився заради грошей? — гірко запитала вона.

— Майже певен. Треба встигнути, поки він не пустив ресторан по світу й не нашкодив тобі. Тож, мадам, прошу ваш черевичок! — Олег знову всміхнувся, але погляд у нього лишався серйозним. Ірина вже слухняно розстебнула блискавку на черевику. — Та зачекай, не тут. Доїдемо до мене — тоді й роззуєшся.

Вона збентежено хмикнула. Командувати Олег умів.

Уранці Олег пішов на роботу, а Ірина знову залишилася в його квартирі. Вона займалася хатніми справами, потім плакала над своєю долею, а після все-таки почала думати про ресторан. Подзвонити туди хотілося нестерпно, але виявляти себе було не можна: Максим не повинен був дізнатися, що вона жива й стежить за ним.

Вона відкрила сайт ресторану. Серед працівників більше не було Дениса, їхнього талановитого шеф-кухаря. На деякі страви ціни злетіли, зате відгуки ставали дедалі гіршими: дорого, несмачно. І все це встигло статися за місяць або два — приблизно стільки Ірина, почуваючись дедалі гірше, майже не вникала в роботу. З дому ж вона пішла лише кілька днів тому.

Максим тягнув донизу справу, яку створили її батьки. Від злості хотілося негайно поїхати до ресторану й влаштувати йому прочухана, але Ірина стрималася. Поки що вона могла впевнено закинути йому лише погане керівництво. Спадщину, отруєння, бажання заволодіти її майном — усе це ще треба було пов’язати з його намірами й довести. Нехай він і Світлана Петрівна самі себе викриють.

Коханка. Ірина знову відкрила запис і дивувалася власній сліпоті. Світлана Петрівна була молодою; жодні косметологи не могли настільки омолодити матір дорослого сина. Можливо, добавки в чаї заважали їй помічати очевидне й сумніватися. Ірина вірила Максиму беззастережно, віддано зазирала йому в очі, наче собачка. Більше цього не буде.

Увечері Олег повідомив, що керівництво дозволило розробляти план. Містом уже пустили чутку про жінку, яка зникла біля річки, а її черевик залишили там, де мала з’явитися ополонка.

Наступного дня першою до поліції прибігла Людмила Василівна. Вона побачила телевізійний репортаж про блондинку, яка зникла біля річки, і в її голові все зійшлося.

— Це наша Ірина, точно вона! — плакала сусідка. — Я, стара дурепа, винна. Розповіла їй, що чоловік зраджує… Ви б бачили, які в неї були очі. Думала, вона його провчить, а вона…

Черевик Людмила Василівна не впізнала — знизала плечима: взуття сусідки вона не розглядала. Зате опис підходив: світла шубка, біла шапочка, довге біляве волосся.

— І сумка в неї була, дорожня, невелика, — згадала вона.

Сумка згадувалася й в описі зниклої: припускали, що жінка пішла під воду разом із нею, а черевик якимось чином злетів із ноги.

Надвечір прийшов Максим. Він теж побачив репортаж, у якому журналіст захлинаючись говорив про блондинку та ополонку.

— Можливо, це моя дружина, — промовив він тремтячим голосом. — У Ірини останнім часом були проблеми з психікою.

— Отакої? — здивувався Олег, якому дісталася ця справа.

— Сусіди підтвердять. Стала млявою, замисленою, перестала працювати, усе довелося тягнути мені. Плакала, на цвинтар їздила. Батько нещодавно загинув, а мати померла, коли їй було чотирнадцять. Я бачив цю апатію, умовляв звернутися до фахівців, але вона не визнавала, що є проблема. — Максим похитав головою. — Сам винен, треба було наполягти.

— Коли ви виявили, що вона пішла?

— Кілька днів тому. Повернувся ввечері з роботи — вдома нікого.

— Шукали її?

— Усім знайомим телефонував, її номер постійно набирав. Недоступний. Навіть за місто з’їздив, до будинку покійних батьків. Там її ніхто не бачив.

— Чому до нас прийшли лише тепер?

— Якийсь ступор… Страшно було подумати, що з нею сталося щось погане. Вона ж із сумкою пішла, я вирішив — хоче розвіятися. А тепер ось…