Ірина помічала дивні речі вдома, але вирішила встановити камери після слів сусідки про щоденні візити за її відсутності

— Схоже, цей, номер сімнадцять. За цією адресою раніше був зареєстрований твій чоловік.

Він вийшов першим, Ірина пішла за ним. Старенький будинок підтримували в порядку: дах полатали, щілини в рамах щедро замазали, призьбу утеплили снігом. Рипнули двері з облупленою фарбою. Старенька винесла відро з попелом, висипала його на засніжену купу у дворі й стала розглядати гостей, короткозоро мружачись.

— Добрий день. Тут живуть Гончарі — Зоя Аркадіївна та Федір Борисович? — запитав Олег.

— Тут, — стримано відповіла старенька. — Що вам від них потрібно?

— Хотіли поговорити про їхнього онука Максима.

Олег показав посвідчення. Старенька зблідла.

— Я Зоя Аркадіївна. Що цей шибеник іще утнув?

— Іще? — перепитав Олег. — Може, краще поговоримо в будинку?

— Заходьте, — вона махнула в бік ґанку й, першою переступивши поріг, гукнула: — Іди сюди, по твою душу прийшли! Послухай, що синок накоїв. Ним поліція цікавиться!

— Синок? — повторила Ірина.

Із сусідньої кімнати з’явилася жінка років п’ятдесяти. Колись вона, можливо, була красунею; тепер від колишньої яскравості лишилося хіба що вогненно-руде волосся, нещадно фарбоване хною. В усьому іншому — найзвичайнісінька жінка.

— Олеже, раптом ми питаємо про іншого Максима? — пробурмотіла Ірина, хоча вже розуміла, що помилки немає.

Він кивнув їй і простягнув жінкам телефон.

— Подивіться, ми шукаємо ось цю людину. Упізнаєте?

— Наш, — з гіркою посмішкою озвалася рудоволоса. — Проходьте.

У кімнаті було просто й чисто. Із дивана на них із цікавістю дивився старий.

— Ну, що там накоїв наш Максим? — спокійно запитав він.

— Історія заплутана, тому й приїхали розбиратися, — пояснив Олег. — Максим познайомив дружину з жінкою, яку назвав своєю матір’ю. Перед вами його дружина. У неї виникли сумніви, та й виявилися інші дивності. Хочемо більше про нього дізнатися.

— Ви дружина мого Максима? — прошепотіла жінка. — Яка красуня… А кого ж він вам за матір видав?

— Її, — Олег показав світлину Світлани Петрівни.

Першою розсміялася Зоя Аркадіївна.

— Оцю? Вона йому аж ніяк не мати! Мати його ось, перед вами стоїть.

Розповідати почала Зоя Аркадіївна, а коли збивалася, дочка й чоловік її підхоплювали. Ірина слухала зовсім іншу історію дитинства Максима — без покинутої дитини й батьків, які відвернулися від дочки. Його справжня мати не зникала з його життя: вона була поруч із сином, а її батьки допомагали ростити онука.

Народила вона Максима, коли їй було трохи за двадцять. Його батько, голова колгоспу, визнавати сина не захотів і невдовзі поїхав кудись далеко разом зі своєю сім’єю. Мати ростила хлопчика сама, але Зоя Аркадіївна й Федір Борисович не покинули ні дочки, ні онука, допомагали чим могли. Максим купався в любові й турботі. У селі в сім’ї було небагато можливостей, проте для нього не шкодували останнього. А він цього не цінував: іще підлітком дорікав рідним бідністю й казав, що в житті вони нічого не досягли.

Подорослішавши, Максим поїхав до міста. Навчання в нього не склалося, потім була армія. Після служби він залишився в місті й обірвав зв’язок із матір’ю, бабусею та дідом. Навіть номер телефону змінив, щоб сім’я не могла до нього додзвонитися.

— А про ту, яку він видав за матір, ви знаєте? — тихо запитала Ірина.

— Як не знати цю нікчемну, — зітхнув Федір Борисович. — У нашому селі виросла, на п’ять років старша за Максимка. Він іще малий був, а вона вже з мужиками гуляла. Потім підріс — і з ним закрутила. Мати з бабою сварилися, та все марно. Наче причарувала його. Гадаю, через неї він і інститут кинув.

— Усього на п’ять років старша?

Усі троє кивнули.

— А прізвище й по батькові в неї які? — запитав Олег.

— Гончар Світлана Петрівна, — гірко всміхнулася Зоя Аркадіївна. — Повна тезка нашої, тільки дата народження інша. У нас раніше пів села Гончарів було, та й Мішкіних вистачало. Ми їй не рідня, просто однофамільці. Тут усіх до сьомого коліна знають.

— А її батьки? — згадала Ірина.

— Від пияцтва померли, — відповіла мати Максима, задумливо розглядаючи гостю. — Виходить, ти моя невістка?

— Поки що так, — кивнула Ірина. — Але після такого обману я з вашим сином не залишуся.

— І правильно, — озвався Федір Борисович. — Поганець, увесь характер від татка. Той теж людей за людей не мав. Нічим добрим це не скінчиться…