Ірина помічала дивні речі вдома, але вирішила встановити камери після слів сусідки про щоденні візити за її відсутності

Наступними вихідними Світлана приїхала, як і домовлялися. Ірина вирішила запитати прямо:

— Ви буваєте тут, коли нас немає вдома?

— Іринко, ну що ти! — фарбовані брови Світлани підвелися. — Тоді один раз зайшла, більше жодного разу. Розумію, недобре вийшло. Але ж у мене ввечері була романтична зустріч.

Ірина всміхнулася. Романтична зустріч… Як для дорослої жінки, Світлана поводилася надто легковажно. Схоже, нічого серйозного з того побачення не вийшло: свекруха все ще пурхала в пошуках чоловіка. Сама вона з Іриною цим не ділилася, зате Максим розповідав про її ресторани, виставки, походи до театру. Мама шукала свою долю.

Хай би й шукала. Ірину більше непокоїла нещирість, яку вона відчувала в цій жінці. Поряд зі Світланою було незатишно; щойно за нею зачинялися двері, Ірина зітхала вільніше. Але заборонити їй приходити не могла. Усе-таки мати Максима. Яка б не була.

Якось, повернувшись із роботи й відпустивши водія, Ірина зіткнулася в під’їзді з Людмилою Василівною. Цікавості в сусідки було аж через край: місцева пліткарка нічого не пропускала.

— Здрастуй, Іринко, — із нудотно-солодкою усмішкою заговорила вона. — Зовсім тебе не бачу. Усе справи та робота? А чоловік іще працює?

— Так, залишився в ресторані, — стримано відповіла Ірина, збираючись пройти далі.

— А помічницю по господарству ви взяли?

— Ні. Нікого ми не брали.

— Тоді що за фіфочка у вас удень постійно буває? Така яскрава. Вас немає, а вона там треться.

— Про що ви? — Ірина зупинилася наче вкопана.

— Руда жінка, губи завжди червоні. Вона й вихідними іноді приїжджає.

— Це мама Максима, — розгублено сказала Ірина. — Ви бачили її в нас, коли ми на роботі?

— Мама?! — сусідка витріщила очі. — Ти точно знаєш?

— А чому я маю сумніватися? — Ірина підвела голову.

— Та вже надто молода…

— Вона добре виглядає.

— Так, тільки… — почала було Людмила Василівна.

— Я втомилася, Людмило Василівно, — Ірина заговорила голосніше. — Мені б додому, відпочити.

— Пробач, люба, — кивнула та, явно спантеличена.

У квартирі Ірина опустилася на пуфик. Невже Світлана все-таки навідується без них? Тоді, можливо, зрозуміло, чому речі опиняються на чужих місцях. А Максим іще сміявся: сама переставила, сама забула. Але ж свекруха запевняла, що приходила один-єдиний раз.

Про цю розмову Ірина розповіла чоловікові. Він поставився до слів сусідки скептично.

— Іришо, ти ще її слухаєш? Першу пліткарку в усьому будинку! Їй аби когось посварити, щоб потім було про що поговорити. Мама віддала ключі, вони лежать у передпокої, в тумбочці. Не приходить вона сюди. А ти стала млява, недовірлива. Люба, тобі відпочинок потрібен. Може, зовсім залишиш ресторан на мене? Я впораюся.

— Не можу я його залишити. Це батьки все створили. Тато стільки років витратив, щоб ресторан став таким.

— Раз уже згадали тата: ти пам’ятаєш, що скоро треба вступати у спадщину?

— Ой, точно! До юриста пора, — схаменулася Ірина.

— Ти моя розсіяна, — Максим м’яко всміхнувся. — Зовсім закрутилася. Я ж бачу, як ти втомлюєшся. Заварити тобі чаю?

— Так, було б добре, — кивнула вона.

Поки чоловік клопотався на кухні, Ірина підійшла до вікна. Окрім юриста, треба було навідатися й до батьківського будинку. На зиму вона підключила охорону з виведенням на пульт, але все ж слід було самій перевірити, чи все гаразд. А ближче до літа можна перебратися туди назовсім.

Від цих думок ставало спокійніше. Згадувалася затишна вітальня, камін, потріскування дров. Вони з татом любили сидіти біля вогню, розмовляти, дивитися на полум’я. А ще був сад. Мама сама доглядала клумби, поралася з кущами. Ірині раптом захотілося такого життя: займатися домом і нікуди не поспішати.

Можливо, Максим має рацію. Ресторан він тримає на колишньому рівні, отже, вона могла б стати господинею дому. А там, дивись, і малюк з’явиться. Думка про дитину відгукнулася болісною тугою. Їй потрібне було просте сімейне щастя. У ділову жінку вона вже награлася.

Максим підійшов ззаду майже безшумно. У руках він тримав її улюблену чашку із зеленим чаєм.

— Дякую, — Ірина всміхнулася й відпила.

Теплий ковток приємно пройшов горлом. Усе-таки смачний чай. Схоже, виробник почав щось додавати, але напій від цього лише вигравав…