Ірина помічала дивні речі вдома, але вирішила встановити камери після слів сусідки про щоденні візити за її відсутності

Вечір минув спокійно: вони повечеряли, поговорили. Максим розраховував на близькість, а Ірину хилило на сон. Він поставився до цього з розумінням. Такий уважний, люблячий… Навіть сам відніс її до ліжка й дбайливо вкрив теплою ковдрою.

Сон не відпускав Ірину. Тягучий, липкий, він наче обплутував її павутиною й не давав прокинутися. Перед очима без жодного зв’язку поставали хрести, багно, чужі сміхотливі обличчя. Вона намагалася вдихнути, але повітря бракувало. Потім зовсім близько, коло самого вуха, закаркала ворона.

Перед нею був чорний птах, величезний, мов орел. Підлетівши ближче, ворона схилила голову, закаркала ще раз і щосили змахнула крилом. Обличчя наче вогнем обпекло. Ірина здригнулася й розплющила очі.

Сонце вже освітлювало вікно, поруч було порожньо. На годиннику — пів на десяту. Уперше в житті вона проспала. Чому ж Максим не розбудив її перед від’їздом? Відповідь знайшлася на тумбочці — клаптик паперу, списаний його рукою.

«Рідна, я вже поїхав. Відпочивай, з рестораном сам упораюся. Тільки про спадщину не забудь — час нею зайнятися».

Ірина всміхнулася його турботі, але спогад про ворону й павутину змусив її знову здригнутися. Чого тільки не насниться… Шукати в цьому якийсь сенс не варто: втома накопичилася, от нерви й далися взнаки.

Після душу вона заварила улюблений чай і вмостилася в кріслі з чашкою та бутербродом. День мав бути насичений. Давно пора до салону краси, непогано б зазирнути й до бутиків: усе-таки вона жінка, у неї молодий чоловік. І документи на спадщину треба завершити, тут Максим має рацію. Відпочити сьогодні навряд чи вдасться.

Згадалася сусідка зі своєю вчорашньою розповіддю. Ірина замислилася: можна ж поставити у квартирі камери. Якщо свекруха приходить потайки, залишиться запис, і вже їй доведеться пояснюватися. Заодно Максим побачить, що дружина нічого не переставляє й не забуває. Хоча раптом усе-таки вона сама?.. Від цієї думки знову стало не по собі.

Ірина струснула головою. Досить сумніватися, треба зібратися. Решта справ зачекає — спершу камери.

З камерами все вирішилося несподівано швидко. Ірина оформила замовлення через сайт, а за два години вже тримала в руках дві маленькі коробочки. Одну камеру вона закріпила на кухні, другу — у вітальні: якщо хтось справді приходив до квартири без господарів, залишитися непоміченим йому не вдасться. Максиму вона збиралася розповісти про все потім.

Закінчивши, Ірина викликала водія й поїхала до юриста, а ближче до вечора встигла пройтися магазинами. Стільки справ, а почувалася вона напрочуд відпочилою. Удома поділилася цим із Максимом і попередила: до юриста треба буде з’їздити ще кілька разів.

— От і добре, займайся собою та своїми справами, — схвалив він. — А за кермо не час повертатися? Спробуй подолати свої страхи. Я зовсім не пропоную заощаджувати на водієві, мені хочеться, щоб ти почувалася впевненіше.

— За кермом поки що якраз навпаки, — зітхнула Ірина. — Але я сподіваюся, скоро мине.

— Неодмінно мине. Знаєш, я милуюся тобою, коли ти за кермом. Справжня автоледі.

Усміхнувшись, Максим ніжно поцілував її.

Уночі кошмарів не було, зате тривога наростала навіть уві сні. Ірина прокинулася від власного серцебиття. Чоловік знову рано поїхав на роботу; на тумбочці залишилися троянди. Вона вдихнула їхній запах і щасливо всміхнулася. Кращого за її Максима не було нікого.

Наступні кілька днів пішли на спадкові папери. Між поїздками Ірина вибралася до батьківського будинку — перевірити, чи все там гаразд. У будинку було спокійно, але вона затрималася до самого вечора й повернулася вже глибокої ночі. Максима вона заздалегідь попередила, тому він не чекав на неї: спав. Ірина легко поцілувала чоловіка, прийняла ванну й лягла поруч.

Уранці вона встала рано й застала Максима в передпокої: він взувався.

— Кохана, доброго ранку! — Він усміхнувся. — Уже відпочила?

— Уявляєш, виспалася. Так добре давно не спала. І настрій інший, і сама якась легка, — всміхнулася Ірина.

— Радію за тебе, Іришо. Отже, зі справами розібралася?

— Так, Максимчику. А вчора в батьків придумала дещо чудове: давай зустрічати Новий рік за містом? Нам же треба потроху звикати там жити.

— Дорого-багато! — розсміявся він. — Я згоден. Тільки чи не нудно буде? Усе-таки майже село.

— Яке ж село, коли там трохи не всі перші особи міста живуть? Одним із наших сусідів буде банкір Бєлов.

— Ну, якщо сам Бєлов…

— Там на свята завжди весело: петарди, ялинки, прикрашені у дворах. А вранці першого січня підемо на лижах. Пам’ятаєш сосновий бір, що тягнеться до річки?

— Смачно розповідаєш! Усе, цей Новий рік зустрічаємо там. Може, й знайомих запросимо?…