Олена сама доглядала тяжкохвору доньку, але через часті затримки чоловіка вирішила простежити за ним

Жінка схлипнула, грюкнули вхідні двері. Хлопчаки вбігли до кімнати й повисли в Олени на шиї. Слідом з’явилася Ірина.

— Навіть одного вечора мати з ними посидіти не може!

— А що в них сталося? — запитала Олена.

— Вітчима начебто до лікарні забрали. Та годі, таке вже сто тисяч разів було: вип’є понад свою норму — і знову туди. Ідіот. Тепер і поговорити до пуття не дадуть.

Ірина скоса глянула на синів. За три хвилини вдома вони вже встигли перекинути кухоль із рештками чаю й розсипати по підлозі печиво з вазочки, що стояла на столі.

Побачивши, як зіпсувався у подруги настрій, Олена віддала хлопчикам солодощі й подарунки.

— Тоді я, мабуть, додому.

— Давай. Може, іншим разом хоч спокійно посидимо, — сказала Ірина, проводжаючи її.

— Тітко Олено! Тітко Олено! — закричав Рома, вибігаючи з кімнати.

— Що таке, мій хороший? — Вона нахилилася до нього.

— Попроси дядька Вітю глянути мій планшет, коли він прийде. У мене гра не завантажується, а він учора сказав, що вміє.

— Учора? — спантеличено перепитала Олена.

— Романе, марш до себе! — гримнула Ірина.

Хлопчик копнув м’яча, що валявся в передпокої, і втік. Олена подивилася на подругу.

— Ірино, про що Рома говорить?

— Та хіба мало що йому в голову спало! Не переймайся. Гаразд, Оленочко, бувай, мені ще вечерею їх годувати, справ по горло, — квапливо проказала Ірина, випроваджуючи її за двері.

Дорогою додому Олена раз у раз відчувала неприємний тягар у грудях. Вона намагалася не робити з мухи слона, але слова Роми засіли в голові. Забути їх не виходило, і вони знову змушували її будувати одне безглузде припущення за іншим.

Через два тижні надійшла довгоочікувана пропозиція з клініки, і підозри, що мучили Олену після зустрічі з Іриною, довелося відсунути вбік. Ользі запропонували лікування, на яке вони давно чекали. Олена поїхала з дочкою до великого міста майже на цілий місяць: усе інше на цей час утратило для неї значення.

Поїздкою Олена залишилася задоволена: терапія проходила успішно, хоча судити про результати поки було зарано. З кожним новим лікуванням поверталося очікування дива. Часом воно й справді траплялося — Ольга вже опанувала багато з того, чого лікарі за її діагнозу не сподівалися. Але матері цього завжди було замало. Олена хотіла, щоб донька стала хоч трохи схожою на інших дітей, навіть якщо такою, як вони, їй не судилося стати.

Кілька тижнів Олена прожила в готелі для батьків, облаштованому при дитячій клініці. Вітя весь цей час телефонував і писав, тому повернення додому не тривожило її. Ніщо не віщувало лиха. Але на кухонному столі, куди вона зайшла після дороги, лежав залишений чоловіком аркуш.

«Олено, я йду від вас. Якщо зможеш, пробач. Постарайся зрозуміти: я не витримую того життя, яким ти живеш. Я не ангел, мені теж хочеться щастя, а в нас іще багато років усе залишатиметься як раніше. Для тебе існуватиме лише хвора донька. Мені це не до снаги. Ти ж пам’ятаєш, я від самого початку був проти. Можливо, усе склалося б добре, якби ти тоді мене послухала й довірила дівчинку фахівцям, які доглядають таких дітей. Може, у нас з’явилося б інше маля і ми стали б справжніми, нормальними батьками. Тепер міркувати про це пізно. Пробач мені, Олено».

Папір тремтів у її руках. Олена перечитала записку кілька разів, але зміст написаного доходив до неї насилу. Усе здавалося лихим сном, з якого ніяк не вдавалося вирватися. Нарешті вона набрала номер чоловіка. Після першого дзвінка зателефонувала ще двічі — на жоден із трьох викликів Віктор не відповів.

Тоді прийшла лють. На нього самого, на цю боягузливість: залишив аркуш замість того, щоб сказати все у вічі. Міг хоча б поговорити телефоном! Видно, і на це духу не ставало. Збирався піти, а з нею спілкувався так, наче нічого не відбувалося.

Олена зім’яла записку, кинула у відро для сміття й узялася до звичних справ. Зайняти руки вдалося, відволіктися — ні. Думки поверталися до одного: куди він пішов? Про іншу жінку в записці не було ані слова, але тепер Олені здавалося очевидним, що без неї тут не обійшлося. Отже, даремно вона відмахувалася від власних підозр…