Олена сама доглядала тяжкохвору доньку, але через часті затримки чоловіка вирішила простежити за ним

Згадався Рома, який просив передати щось дядькові Віті. Адже хлопчик говорив, що той приходив до них напередодні. Не давши собі додумати, Олена зателефонувала Ірині. Та довго не брала слухавки.

— Привіт, — нарешті озвалася подруга й більше нічого не сказала.

— Ти знаєш, де зараз мій чоловік? — відразу запитала Олена.

Відповідь пролунала не одразу.

— Якщо питаєш мене, значить, уже здогадалася, що знаю.

— Ірино… Як же так? Як це могло статися? — Голос Олени зірвався.

— Не варто обговорювати таке телефоном. — Ірину стало гірше чути, наче вона прикрила слухавку долонею. — Я приблизно за годину під’їду. Тільки давай зустрінемося у дворі. Ти ж у цей час виходиш гуляти з Ольгою, так?

— Так, — насилу ковтнувши, відповіла Олена.

— Тоді до зустрічі. Там і поговоримо.

Зв’язок урвався. Олену затрясло, виступив холодний піт. Вона ніяк не могла повірити, що все це відбувається з нею, а в грудях наче засів тупий біль, якого не вдавалося вгамувати. Найважче було прийняти не лише те, що Віктор пішов, а й те, що зрада прийшла відразу від двох близьких людей.

До приїзду Ірини залишалася година. Увесь цей час Олена намагалася опанувати себе: розплакатися перед подругою не можна. Ще бракувало показати, як боляче її вразила подвійна зрада. Думки знову й знову поверталися до телефонної розмови, проте перед виходом вона все-таки насилу заспокоїлася.

Коли Олена викотила у двір візок із донькою, Ірина вже сиділа на лавці.

— Привіт, — повторила вона, намагаючись зустрітися з подругою поглядом.

— Відійдімо куди-небудь подалі. Я не хочу, щоб сусіди слухали нашу розмову, — сказала Олена. Її обличчя залишалося кам’яним.

— Гаразд. — Ірина підвелася.

Деякий час вони йшли мовчки, потім перейшли дорогу й зупинилися біля лавок у маленькому сквері. Лише там Олена наважилася поглянути Ірині просто у вічі.

— Давно ви з ним зустрічаєтеся?

— Трохи більше ніж пів року, — без хвилювання відповіла та.

— Пів року… Ви пів року все це приховували! Як вам вдавалося? — жахнулася Олена.

— Вдавалося, як бачиш. — Ірина знизала плечима. — Тільки зараз треба питати не про це.

— Про що ж мені питати?

— Про те, як ми всі житимемо далі.

— І як?

Ірина підняла підборіддя, кахикнула.

— Ми з Вітею хочемо стати сім’єю. Ти розумієш, що з цього випливає?

— Поясни, — вимовила Олена, до болю зціпивши зуби.

— Тобі доведеться розлучитися. Ну й вирішити все, що належить під час розлучення.

— Розлучитися? Ірино, як ти можеш говорити про це таким тоном? Ми ж подруги! А ти розмовляєш зі мною, наче з ворогом! — не витримала Олена.

— На війні як на війні. Зараз ми з тобою воюємо, нічого не вдієш. За хорошого чоловіка доводиться боротися, особливо тепер, коли їх майже не залишилося.

Олена дивилася на неї широко розплющеними очима. Злість несподівано поступилася місцем жалю. Заміжньою Ірина так жодного разу й не побувала, хоча надій було чимало. Федора вона народила від одруженого чоловіка, набагато старшого за неї, і чекала, що той покине вже немолоду дружину й одружиться з нею. Натомість батько хлопчика відмовився навіть допомагати. Ще й пригрозив: надумавши домагатися чогось для себе й дитини, вона пошкодує.

З другим чоловіком було велике кохання. Тільки людина виявилася непутящою: зник невідомо куди ще до того, як Ірина дізналася про вагітність. Тепер, схоже, вона втретє намагалася створити сім’ю — і знову обрала не той шлях. Олені захотілося сказати їй про це прямо.

— На чужому нещасті щастя не збудуєш. Чула таке? Невже в усьому світі для тебе немає іншого чоловіка? Неодмінно треба відвойовувати в мене мого чоловіка?

Ірина подивилася ще войовничіше, але спокій на обличчі Олени трохи збив її з пантелику.

— Усе вже сталося. Що я тепер можу змінити? І хотіла цього не лише я. Вітя більше не може жити з вами. Йому потрібна нормальна сім’я. Я народжу йому донечку. Здорову.

Вона скосила очі на Ольгу в колісному кріслі й урвалася, наче сама злякалася сказаного.

— Ну що ж… Будьте щасливі, — зітхнувши, відповіла Олена.

Вона розвернула візок і пішла додому, жодного разу не озирнувшись. Образа пекла зсередини, але плакати Олена собі заборонила. Ольга надто гостро відчувала зміни в її настрої, а самопочуття доньки, як і раніше, важило для неї найбільше…