Олена сама доглядала тяжкохвору доньку, але через часті затримки чоловіка вирішила простежити за ним

За кілька днів зателефонувала Світлана Петрівна. З тремтячого голосу було чути, як важко їй стримувати хвилювання.

— Олено, поясни, що у вас відбувається? Що сталося?

— Вітя більше з нами не живе, — спокійно відповіла вона.

— То це правда? Господи, як же так… Хоч скільки його питаю, нічого домогтися не можу, лише мугикає у відповідь. Давно він пішов?

— Ми з Ольгою приїхали після лікування, а вдома — записка. І відтоді він так і не поговорив зі мною.

— Ось я йому задам! Сім’ю покинув, подумати тільки! Він у мене ще матиме! — не могла зупинитися мати Віктора.

— Не треба, Світлано Петрівно. Що зміниться, якщо ви почнете його напоумляти?

— Але хіба можна покинути тебе й Олечку? Що в нього в голові? — Вона заговорила трохи тихіше. — Олено, ти хоч знаєш, куди він подався?

— Знаю, на жаль. Це, мабуть, найтяжче.

— Чому?

— Він тепер в Ірини. У моєї подруги.

— Та що ж це таке коїться! Олено, чому ти одразу мені не сказала?

— Хіба це допомогло б? Вони пів року зустрічалися потай.

— І що тепер?

— Збираються одружитися.

— Боже мій… Ти зажди побиватися завчасно. Я із сином іще розберуся! Я йому…

— Не треба, Світлано Петрівно. Пішов — нехай. Повертати його я точно не стану.

— Оленочко, а як же ви з Ольгою?

— Якось проживемо.

— От лихо яке… Я ж відчувала недобре. Повні начебто немає, а ночами все не спиться. Завтра приїду до вас, Олено. Можна? — запитала вона насамкінець так несміливо, ніби боялася почути відмову.

— Звісно. Крім вас, у нас з Ольгою тепер нікого не залишилося.

На очі Олені навернулися сльози, і вона мерщій закінчила розмову. Їй не хотілося, щоб свекруха почула й зрозуміла, як тяжко вона переживає те, що сталося.

Наступного дня, незадовго до приїзду Світлани Петрівни, уперше за весь цей час написав Віктор.

«Будь ласка, не свари мене з матір’ю. І навіщо ти скаржишся їй щодо грошей? Я вам залишив скількись і надалі збираюся допомагати».

Щоки Олени спалахнули від обурення. Вона відповіла:

«Я не збираюся нікому скаржитися й тим паче налаштовувати проти тебе твою матір. Запам’ятай це. Про гроші ми зі Світланою Петрівною взагалі не говорили. Вона, на відміну від тебе, турбується про нас з Ольгою, тому й запитує. Добре, що ти маєш намір допомагати й надалі, тільки це не послуга. Утримувати дитину ти зобов’язаний за законом».

Віктор більше нічого не надіслав. Зате через деякий час надійшло повідомлення від Ірини — без привітання, одразу до справи.

«Не розраховуй, що ми візьмемо вас на утримання. Скільки належить за законом, про який ти нагадала, стільки й отримаєш. Ти ж знаєш, яка у Віті маленька офіційна зарплата».

Цього разу Олена не стримала сліз. Річ була навіть не так у грошах. Такого тону від Ірини вона раніше не чула, а Віктор мовчав, дозволивши їй говорити наче від його імені. Усе справді скидалося на війну. Від цього було гидко до нудоти, а ще страшно: Олена не знала, чого чекати далі.

Жодним відважним бійцем Олена себе не почувалася. Радше — тонкою билинкою, яку підхопив і закрутив незнайомий бурхливий потік.

Такою її й застала Світлана Петрівна. Дізнатися, що довело невістку до сліз, вдалося не одразу. Коли ж Олена пояснила, свекруха спересердя заговорила:

— Ніколи не думала, що таке скажу, але якщо Вітя послухає цю жінку й учинить так із тобою та Ольгою, він мені більше не син. Олено, я вирішила залишитися у вас. Допомагатиму в усьому. Може, і роботу тут знайду… А краще ти йди працювати, я з Ольгою побуду. У тебе більше можливостей влаштуватися туди, де добре платять.

— Та куди ж мене візьмуть, Світлано Петрівно? Я за фахом майже не працювала. З таким досвідом про гарне місце й пристойну зарплату важко мріяти.

— Бог дасть, щось підвернеться. Ти тільки рук не опускай. Мені соромно перед тобою за сина, Олено. Так соромно…

— Але ж ви ні в чому не винні! Я не знаю, як вам дякувати за допомогу. І роботу пошукаю, справді. Може, вийде…