Олена сама доглядала тяжкохвору доньку, але через часті затримки чоловіка вирішила простежити за ним

Незвичний розпорядок доволі швидко став для неї звичним. Олена працювала із задоволенням, із деякими колегами встигла заприятелювати. Непокоїла її лише присутність керівника відділу. Похмурого Бориса Степановича побоювалися багато хто, однак Олені вперто здавалося, що саме до неї він має особливі претензії. Наприкінці випробувального терміну вона геть знервувалася, очікуючи від начальника неприємного сюрпризу.

Усе виявилося інакше. Уже потім Олена дізналася, що першим підтримав її саме Борис Степанович: він вважав, що нова працівниця добре справляється. Коли питання про зарахування до штату було вирішено, Олена розповіла Наталії Андріївні про свої недавні побоювання. Колишню наставницю це розвеселило.

— Та що ти, Олено! Його багато хто неправильно розуміє. Так, суворості йому не позичати, зате судить справедливо. І ніщо від нього не сховається: ні робота, ні сама людина, яка її виконує.

Наталія Андріївна гмикнула, дивлячись на Олену з якоюсь незрозумілою усмішкою.

З постійним місцем прийшов і помітно більший оклад. Тепер вони зі Світланою Петрівною могли стати на ноги: від Віктора, як і пророкувала Ірина, надходили сущі копійки. Коли минув перший місяць після його відходу, Олена отримала на картку рівно стільки, скільки належало б їй за офіційно призначеними аліментами. Услід за цим надійшов іще один невеликий переказ — наче чоловік схаменувся чи пожалів її. Але за наступні два місяці нічого понад належне він більше не надіслав.

Олену дивувало, що Віктор не квапиться з розлученням. Для неї ж усе було вирішено; повернутися до колишнього вже неможливо. Зрештою заяву подала вона сама.

— Правильно зробила, Олено, — схвалила Світлана Петрівна.

Ні вона, ні Олена з Віктором не зустрічалися й не розмовляли. Сам він теж не шукав спілкування. Здавалося, навіть мати стала йому не потрібна після того, як повідомила, що переїхала жити до покинутих ним дружини й доньки.

Подальші події майже наклалися одна на одну. Посеред робочого дня Олена не змогла додзвонитися до Світлани Петрівни. Перш ніж наважитися відпроситися додому, вона встигла змучитися від тривоги. Запевнення Наталії Андріївни мало допомагали: начальника Олена й далі боялася. До дверей його кабінету вона підійшла із завмиранням серця й несміливо постукала.

— Увійдіть! — суворо озвалися з кабінету.

— Добрий день, Борисе Степановичу. Вибачте, що заважаю…

— Що сталося? — перервав він, не відриваючи погляду від екрана комп’ютера.

— Я хотіла… Можна мені…

Він підвів очі, й Олена знітилася ще дужче. Сама не розуміючи, навіщо починає здалеку, вона заговорила про доньку, про бабусю, яка сидить із нею.

— Ольга ж не зовсім звичайна дитина, розумієте? А свекруха в мене вже немолода…

Борис Степанович не перебивав, але й хмуритися не перестав. Олена розсердилася на власну безпорадність, і голос її зірвався:

— Вам, звісно, важко це зрозуміти. Але мені необхідно додому. Я не можу тут залишатися!

— Тоді їдьте, — спокійно дозволив він.

Від несподіванки вона двічі кліпнула.

— Тільки звіт у мене терміновий… Не знаю, як я тепер…

— Звіт не найважливіше. Замовте таксі й їдьте, — з тією самою суворістю повторив начальник.

— Дякую вам, — розгублено вимовила Олена й вийшла.

Зв’язатися зі Світланою Петрівною вдалося ще дорогою. Та мало не плакала:

— Оленочко, пробач мені! Завжди ж телефон під рукою, а тут… Віктор приходив. Я спершу й двері йому відчиняти не хотіла. Потім зрозуміла — напідпитку. Він же майже не п’є, навіть за святковим столом рідко випивав. Злякалася я: чи не сталося чого? От і впустила.

— З вами все гаразд? З Ольгою? — запитала Олена, ще не встигнувши заспокоїтися.

— Гаразд, люба, гаразд.

— А Вітя? Він там іще?

— Ні, лише нещодавно пішов.

— Я вже під’їжджаю, Світлано Петрівно. Піднімуся, тоді розповісте.

— Добре, Оленочко. Ти вже вибач мені за телефон. Сама не збагну, як я так…

— Не вибачайтеся. Буває. Аби тільки з вами нічого не сталося.

Удома Олена насамперед переконалася, що ні доньці, ні свекрусі допомога не потрібна. Тепер можна було дізнатися про візит колишнього чоловіка: тиждень тому їхній шлюб офіційно розірвали.

— То навіщо Вітя приходив? Що в нього? — запитала вона, сідаючи навпроти Світлани Петрівни.

— На життя скаржився, — з поблажливою усмішкою відповіла та. — Видно, не мед йому з твоєю подружкою, якщо її ще можна так назвати. Зміюка, розлучниця, тільки гроші з нього тягне. Наче він їх друкує! Мені навіть здалося, Олено, що він назад проситься. Прямо не сказав, але, гадаю, за тим і з’явився — розвідати обстановку. А ти як до цього ставишся?

— Ні, Світлано Петрівно. Я розумію, вам важко це чути, він ваш син. Але його повернення я більше не хочу. Прийди він місяці два тому, може, ще замислилася б. А зараз я ледве почала оговтуватися. Знову все пережити я не готова. Розумієте мене?

— Розумію, Оленко, — зітхнула вона. — Усе розумію. Тільки ти сама сказала: син. Ми, матері, до дітей інакше ставимося, хоч би що вони накоїли…