Олена сама доглядала тяжкохвору доньку, але через часті затримки чоловіка вирішила простежити за ним

Наступного ранку, щойно Олена прийшла на роботу, її викликали до Бориса Степановича. До кабінету вона йшла, очікуючи найгіршого.

— Сідайте, Олено, — запропонував він, показуючи на стілець перед собою.

Їй здалося, що начальник теж чимось схвильований. Від цього стало ще тривожніше.

— Я зараз візьмуся за вчорашній звіт, — майже у відчаї заговорила вона. — Постараюся закінчити до обіду.

— Та облиште ви той звіт! Я знаю: ви зі шкури вилізете, а в строк вкладетеся. Покликав я вас не через це. Ви, мабуть, не знаєте… Загалом, я вашу ситуацію розумію краще за багатьох.

— Яку саме? — насупилася Олена.

Борис Степанович глянув спідлоба.

— У мене був син із точнісінько таким самим діагнозом, як у вашої доньки.

— Був? — не дала вона йому продовжити.

— Так. Григорій помер п’ять років тому, трохи не доживши до двадцятиріччя.

— Пробачте… Мені так шкода, — прошепотіла Олена.

— Нічого. Я вже пережив це. Хотів лише пояснити: я знаю, що означає ростити хвору дитину. Тому прошу вас: якщо повториться щось подібне до вчорашнього, звертайтеся до мене без вагань.

— Добре. Дякую вам, Борисе Степановичу! — палко відповіла вона, не стримавши сліз.

Після цієї розмови страх перед начальником зник. Натомість Олена постійно відчувала турботу, хоча Борис Степанович ніяк її не підкреслював. Схоже лихо зблизило їх. Невдовзі вони вже розмовляли невимушено, й Олена дізналася чимало корисного для занять з Ольгою.

Одного разу Борис Степанович розповів, як цілий рік прожив із сином за кордоном. Григорій тоді був підлітком.

— На ноги тамтешні лікарі його, звісно, не поставили. Зате я багато чого навчився. Пізніше наш лікар навіть просив мене займатися з іншими батьками, передавати їм те, що я опанував. Якщо хочете, зайду до вас, покажу кілька видів масажу.

— Я була б рада… — несміливо озвалася Олена. — Тільки ніяково забирати у вас час. У вас свої справи.

— Та годі вам, — відмахнувся він. — Уже я добре знаю, як ми, батьки, хапаємося за будь-яку можливість, аби тільки допомогти дітям.

Він прийшов найближчими вихідними. Олена чекала на цей візит із тривогою: їй і самій було боязко приймати в себе начальника, а Ольга завжди погано ставилася до незнайомих людей. Але побоювання не справдилися. Борис Степанович показав багато чого, чого Олена раніше не знала і що могло стати в пригоді для підтримання здоров’я доньки.

Провести гостя вона вийшла в коридор. Там він запитав:

— А батько Ольги? Часто її навідує?

— Не приходить, — відповіла Олена, опустивши очі. — Примушувати його не стану. Він сам так вирішив.

Борис Степанович зітхнув і деякий час мовчав.

— Коли народився Григорій, нам із дружиною було лише по дев’ятнадцять. Ще в пологовому будинку їй запропонували відмовитися від сина, і вона погодилася.

— Як же?.. А ви?

— Я забрав сина. Ростив сам, хоча, звісно, не один: моя мама в усьому допомагала. З дружиною ми розлучилися. Більше вона про Григорія жодного разу не запитала. Наскільки мені відомо, зараз живе за кордоном. У неї ще двоє синів, здорових.

Олена просльозилася.

— Дякую, що розповіли мені, Борисе Степановичу. Мені, мабуть, після цього буде легше. Легше жити далі.

— Не дякуйте, Олено. Я не сумніваюся, що ви впораєтеся. А дівчинка у вас чудова. Можна мені ще якось навідати Ольгу? Мені здається, ми сподобалися одне одному.

— Звісно! Приходьте, ми вам завжди раді.

Провівши його до дверей, Олена мимоволі всміхнулася.

— Хороша людина, — сказала Світлана Петрівна, яка вийшла в коридор, і тихенько зітхнула.

Відтоді Борис Степанович час від часу бував у них. Олена дивувалася доньці: раніше Ольга нікого так не зустрічала. Йому ж незмінно раділа й усміхалася навіть під час вправ, яких зазвичай терпіти не могла.

Якось, проводжаючи його, Олена почула, як на поверсі зупинився ліфт. Двері за гостем щойно зачинилися, а дзвінок уже пролунав знову. Вона зазирнула у вічко й насупилася. Там стояв Віктор. Перемовлятися через двері не хотілося, довелося відчинити.

— Це що за мужик від вас вийшов? — запитав він замість привітання.

Від дня, коли Віктор проводжав їх із донькою на лікування до іншого міста, Олена ще жодного разу не бачила його ось так, перед собою. У грудях болісно стиснулося, але почуттям вона не піддалася…