Прибиральницю попросили виступити на концерті після парі з інвестором

Ось тут Павло й занепокоївся. Йому весь час здавалося, що легковажність Максика неодмінно дасться взнаки, причому в найневідповідніший момент. Кілька місяців він чекав неприємностей, аж поки знайомий, у якого працював син, не заговорив із ним сам. Замість очікуваних скарг Павло почув те, від чого тривога змінилася гордістю.

— Чудовий у вас хлопець, Павле Петровичу. Кажу як людина з досвідом. Стільки цих дітей із пристойних родин через мене пройшло! Попросить хтось — не можу відмовити, така вже слабкість. Дивуюся, як я ще з моєю сентиментальністю не пішов по світу. Але ваш Максим — зовсім інша річ. Голова працює, як комп’ютер. Мабуть, родинне. Схоплює швидко, рішень не боїться. Запальності йому б поменше, звісно, та й сперечальник відчайдушний. Тільки обережність і витримка з роками з’являться, стане розважливішим. А сміливість, здорова ділова нахабність — це або дано, або ні. Переговори веде — пісня! Ми його поки стримуємо, особливо розвернутися не дозволяємо, але це тимчасово. Фінансист із нього може вийти чудовий. Якщо, звісно, не схибнеться чи не загуляє… Ох, пробачте! — Чоловік урвався, наче лише тепер згадав, з ким обговорює молодого співробітника.

Ні того, ні іншого з Максимом не сталося. Заробітки зростали: спочатку їх можна було назвати пристойними, згодом — вельми пристойними. Але він не почав смітити грошима й пускати пил в очі, не пропадав у ресторанах і нічних клубах, не обзаводився вервечкою випадкових приятелів. Хоча з його характером стати душею веселої компанії було б нескладно. На таке життя не залишалося часу: робота давала йому уроки справжнього бізнесу, яких не здобути в жодному інституті.

Чотирьох років вистачило, щоб зі звичайного менеджера фінансової служби вирости до начальника відділу. Ще через два роки Максима призначили заступником фінансового директора. Молодість нікого довго не бентежила: він швидко показав, що відповідає посаді. Кар’єра склалася вдало, а за кілька років з’явилися власна справа, квартира й далекосяжні плани. Тоді він вирішив зайнятися й родинною фірмою.

— Тату, треба серйозно поговорити. Тільки спочатку прошу: не ображайся, навіть якщо почуєш щось неприємне. Роки минають, молодшим ти не стаєш. Пробач, що кажу так прямо. Я тебе люблю, поважаю, але ж із цим ти не сперечатимешся?

Павло, приголомшений таким початком, знизав плечима. Заперечувати тут не було чого.

— Отже, твоя… гаразд, наша фірма, — виправився Максим, помітивши, як батько сіпнувся від слова «твоя», — потребує серйозних змін. З банківською програмою ти тоді чудово влучив у струмінь. Розробка була геніальна, старт вийшов чудовий, і кілька років ми спокійно жили на дивіденди. Але той час минув. Ринок змінюється, технології розвиваються, увесь світ рухається вперед. Програма, написана десять років тому, сьогодні безнадійно застаріла.

— Тобто застарів я, — кивнув Павло.

— Тату, ну ти ж розумієш! Тепер ти… ми вже не витримуємо конкуренції. Сам ти більше не створиш нічого настільки видатного. Поки що фірма тримається на плаву завдяки колишнім запасам і парі старих контрактів. Але скоро клієнти підуть до інших розробників, повір. Таке життя.

— Може, годі вже змішувати мене з пилом? — Павло важко зітхнув.

Слухати сина було боляче, хоча з головним доводилося погоджуватися: справи йшли кепсько. Павло втомився, здоров’я дедалі частіше підводило. Працювати цілодобово, обходячись без вихідних і відпусток, як раніше, він уже не міг. А два роки тому тихо пішла Оксана, його кохана дружина, і з її смертю навколо наче згасло світло. Речі, раніше необхідні й захопливі, перестали цікавити. Життя більше не тішило.

У важкі часи його завжди рятувала наука. Павло був науковцем за самою своєю природою й любив свою роботу. У формулах, функціях, похідних і матрицях, серед цифр, чужих для більшості людей, він почувався впевнено. Тут усе підкорялося логіці, було зрозумілим і надійним; тут він лишався сильним, потрібним, щасливим. Із життям за межами науки його пов’язував один магніт — Оксана. Потім з’явився другий, маленький, але анітрохи не слабший: Максик. Дружини, сина й математики Павлові Лісовському вистачало для щастя.

Коли з’ясувалося, що улюблене заняття здатне приносити добрі гроші, це здалося нагородою за багаторічне віддане служіння науці. Служіння, сенсу якого інші часто не розуміли. Навіть Оксана, вірна й любляча, часом дивувалася. Збираючи по кімнаті розкидані аркушики, списані літерами, знаками й формулами, вона зверталася до чоловіка:

— Пашо, тобі справді все це цікаво? Треба ж було мені вийти заміж за божевільного професора!…