Прибиральницю попросили виступити на концерті після парі з інвестором

Дитина в них народилася пізно. Можливо, тому обоє так жадібно милувалися своїм міцним, здоровим, жвавим малюком. Син зростав, засмучував їх, тішив, примушував замислюватися й давав підстави пишатися — утім, радощів і гордості було помітно більше. Ще малим він виявляв незалежність і силу характеру. Наполегливість легко переходила у впертість, а сперечатися Максик був готовий завжди.

— Уявляєш, що сьогодні було? — розповідала ввечері Оксана чоловікові. — Максик цілу годину переконував виховательку, що Земля зовсім не кругла.

— І правильно, — підтримував сина Павло. — Нехай вчиться обстоювати свою думку. Він же, по суті, має рацію. Підросте, візьметься за математику — з такою наполегливістю ще велике відкриття зробить. Теорему Ферма, щоправда, йому вже не залишили: таки довели через 350 років, — посміювався він. — Зате гіпотеза Рімана досі ниє в математиків, наче хворий зуб. Може, саме Максик і докопається до істини.

— Наш син — науковець? Сумніваюся, — сміялася Оксана. — Він, поки шнурки зав’яже, тричі з місця схоплюється. Та й одного генія вдома мені цілком вистачає.

Інтересу до математики в активного, спортивного Максима так і не виникло. Павло це бачив, однак надії не полишав: нехай син не продовжить науку, то хоча б родинну справу. А потім усе, що здавалося важливим, враз утратило значення.

Оксана захворіла раптово. Хвороба виявилася тяжкою й невиліковною, і чималі гроші нічого не змінили. Вона сама невдовзі заборонила чоловікові та синові витрачатися, розуміючи марність цих спроб. Згасаючи, вона наче забирала із собою світильник, що весь цей час наповнював життя Павла м’яким теплом.

Максим тяжко переживав смерть матері, але доволі швидко повернувся до звичного життя. Для Павла все виявилося набагато важчим. Він наново вчився існувати без Оксани — жінки, яка, здавалося, була поруч завжди. Це не могло не позначитися на роботі.

Основну частину програм фірма розробляла його силами. Павло був її мозковим центром, а власними задумами наче заряджав кількох тямущих співробітників, відібраних серед найталановитіших учнів. За роки роботи в місті навіть виникло особливе означення — «системники Лісовського». Так називали молодих комп’ютерних геніїв, які починали в професора. Але двоє-троє сильних фахівців не могли замінити того, хто приводив у рух усю компанію. Без Павла серйозна робота не йшла, а в нього часом уранці не було сил навіть на звичайні справи, не кажучи вже про творчість.

Тепер син зі звичною прямотою бив по найболючішому. Вочевидь, гіркі думки відбилися на обличчі Павла: Максим нарешті перервав свій безжальний розбір.

— Тату, ми ж домовилися, що ти не ображатимешся. Адже я маю рацію, і ти це знаєш.

— Гаразд, маєш рацію, — кивнув батько. — І який у тебе вихід?

— Продати фірму, поки за неї ще дають гроші. Будемо тягнути — втратимо твій… наш бізнес і залишимося ні з чим.

Сам Максим майже не помічав, як замість «наш» у нього знову вихоплювалося «твій». Павло Петрович щоразу болісно мружився. Усе-таки справу, якій він віддав стільки років, син своєю не вважав. І відсутність здібностей до програмування тут була ні до чого: Максим навіть не намагався втримати батькову фірму на плаву. Здавалося, йому тільки й треба було якнайшвидше скинути успадкований тягар.

З фірмою були пов’язані найкращі роки Павла. З фірмою — і з Оксаною. Тепер Ксюші не стало, скоро не стане й справи. Він не розумів, заради чого тоді все продовжувати.

— Тату, ти мене чуєш? Чому мовчиш? Згоден?

Павло здригнувся, вирваний зі своїх думок.

— Що? Ну… якщо вважаєш, що так треба, продавай. Якщо вже зовсім не шкода.

— Шкода? Я навіть не розумію, про що ти, тату, — перебив Максим. — У справах жалість ні до чого. Почнеш розпускати нюні — нічого не досягнеш. Або працюєш, розраховуючи на себе, або слухаєш сонати, нюхаєш квіточки, усіх жалієш і кожному віриш. Пробач, але це не для мене. Я вже підрахував: виручки за фірму має вистачити на акції одного чудового холдингу. Давно до нього придивляюся. Якщо отримаю частку, маю намір стати там комерційним директором. От після цього можна буде не тривожитися за майбутнє — ні тобі, ні мені.

Син вів далі про розрахунки й блискучі перспективи. Павло дивився на нього й думав: виходить, рішення ухвалено давно. Навіть місце для грошей, яких іще не виручили, Максим уже знайшов. Схоже, батьковою думкою поцікавився лише з увічливості, заздалегідь знаючи, чим закінчиться розмова…