Чоловіка не було вдома, коли Поля несподівано повернулася

До повного одужання Раїса Павлівна так і не дійшла. Ще через кілька місяців вона тихо померла уві сні. Похорон влаштувала невістка. Повідомити Вікторові про смерть матері не вдалося: старий номер був недоступний, іншого Поліна не знала, як не знала й того, де його шукати.

Майже пів року минуло після похорону, коли Поліна приїхала перевірити квартиру свекрухи перед продажем. Квартиранти вже з’їхали. Раїса Павлівна хотіла, щоб невістка розрахувалася з боргами, а решту грошей витратила на власний розсуд.

Поліна замислено ходила кімнатами й почула ключ у замку. Увійшов Віктор. Побачивши її, він змінився на обличчі.

— Ти навіщо тут? Геть звідси! Квартира моя, я законний спадкоємець.

— Здрастуй, Вікторе, — всміхнулася вона. — Спадкоємець, значить. Про смерть матері ти все-таки знаєш.

— Звісно. Дарина по базі знайшла.

— Вона ще лікаркою працює? Не посадили? — спитала Поліна з підкресленою ввічливістю.

— Не дочекаєшся!

— Я й не чекаю. Але на квартиру даремно розраховуєш. Вона належить мені. Раїса Павлівна хотіла, щоб я продала її та погасила борг, який через тебе виплачую.

— Брешеш! — Віктор побілів від злості.

— Є дарча на моє ім’я. З документами все гаразд.

— Не дістанеться тобі квартира, — прогарчав він. — Я з тобою судитимуся.

Поля знизала плечима. Віктор вийшов, грюкнувши дверима.

За деякий час прийшла повістка. На слуханні Віктор лютував: називав колишню дружину злодійкою, шахрайкою, твердив, що вона скористалася довірою хворої старенької. Суддя запитав, де був він сам, чому покинув матір і навіть не приїхав на похорон. Тут Віктор збився на невиразні виправдання — мовляв, були термінові справи. Судді цих відповідей виявилося досить.

Поля хотіла сказати й про інші його вчинки, але стрималася. Пообіцяла Раїсі Павлівні, яка до кінця любила сина. Навіть залишила йому дещо — стару дачу, про яку за всіма нещастями майже забули. Та Вікторові самої дачі було замало: він хотів отримати все.

Рішення суду не залишало місця для суперечок: квартира належала Полі. Після слухання Віктор злобно глянув на неї й пішов. Вона з подивом виявила, що цей погляд уже нічого в ній не викликає. Любов зникла, злості теж не було. Залишилися втома й байдужість.

Невдовзі квартиру продали. Поля закрила всі борги, надіслала частину грошей синові з невісткою, а трохи залишила собі — на море, про яке не переставала мріяти.

Літнього ранку, у перший день відпустки, вона летіла назустріч хвилям, сонцю й піску. Хвилювалася, мов дівчинка: літаком подорожувала лише вдруге в житті. Чи нічого не забула, чи буде гарна погода, чи вдало обрала пансіонат? Майбутній відпочинок займав усі її думки.

Сусід, чоловік середнього віку, раз по раз позирав на неї, наче збирався заговорити й не наважувався. Лише коли літак набрав висоту, він звернувся до Полі:

— Пробачте, дівчино, ми раніше не зустрічалися?

Вона здивовано подивилася на міцного ровесника в дорогому літньому костюмі. Таких франтів серед її знайомих не водилося. Знизала плечима.

— Навряд чи.

— Я Максим.

— Поліна, — буркнула вона й повернулася до ілюмінатора.

Максим усміхнувся, зрозумівши, що розмови не вийде. День і без того не задався: довелося терміново летіти на переговори щодо угоди, а місць у бізнес-класі не виявилося. Він трохи засмутився, але поруч із симпатичною молодою жінкою сподівався побалакати, відволіктися. Та супутниця сиділа букою. І все ж десь він її вже бачив.

Згадав про це під час посадки. Вона приходила по кредит до його банку, розгублена й засмучена: чоловікові було потрібне лікування. Максим тоді випадково зазирнув до відділу кредитування й запам’ятав милу жінку. Зі схваленням були труднощі, він навіть посприяв, щоб гроші їй напевно видали. Тепер вона сиділа поруч.

— Як здоров’я вашого чоловіка? — запитав він уже на виході з літака.

— Чоловіка? — Поля здивувалася.

— Я вас згадав. Ви брали в нашому банку кредит, йому на лікування.

— А, ось у чому річ. Ви всіх клієнтів пам’ятаєте? — посміхнулася вона.

— Не всіх. Вас запам’ятав. У вас очі кольору оливок.

— У біди очі зелені, — знову посміхнулася Поля.

Розмова несподівано стала їй приємною. Шкода, що до пуття заговорили лише тепер, на виході.

— Мені здається, у щастя такі очі, — тихо заперечив Максим. — Ваш чоловік — щасливець.

— Може, й так. Тільки сам він цього не оцінив, — після паузи навіщось сказала вона. — Час прощатися. Усього найкращого. І дякую за ту допомогу. Хоча… Зрештою, вже неважливо. Усе позаду…