Чоловіка не було вдома, коли Поля несподівано повернулася

— Ти б хоч зрідка про себе згадувала, — похитала головою Іра. — Гаразд. Бачу, зараз тебе не переконаєш.

Біля автобусної зупинки вони розійшлися. Біля дому Поліна зазирнула до магазину по курку та яблука: захотілося приготувати печеню, спекти шарлотку, потішити Віктора й Раїсу Павлівну. Свекруха вже потроху ковтала шматочки, хоча зовсім недавно їла лише перетерте. Отже, все ж таки одужувала.

Покупки було зроблено, до гаманця вирушили останні триста. Поля йшла до під’їзду й уявляла здивування чоловіка. Ще лише початок другої, а вона вже вдома! Зазвичай виходила з автобуса після восьмої вечора — поки дістанешся крізь усі затори. І не пам’ятала, коли востаннє поверталася так рано.

— Я прийшла! — гукнула вона з передпокою.

Ніхто не озвався. Поля здивовано звела брови: невже Віктор досі в клініці? Вона перевірила кухню, зазирнула до зали й спальні. Чоловіка ніде не було.

З колишньої дитячої, де тепер жила Раїса Павлівна, долинув звук. Свекруха прокинулася.

— А я сьогодні раніше звільнилася, Раїсо Павлівно, — сказала Поліна, заходячи з усмішкою.

При ній Поля намагалася усміхатися частіше: вірила, що добрі почуття часом лікують не гірше за ліки.

— Повернулася, а Віктора немає, — зітхнула вона, ніби свекруха могла їй відповісти.

Раїса Павлівна дивилася на неї, і нижня губа в неї затремтіла.

— Ну що ви? Не треба засмучуватися, — Поля насупилася. — Мабуть, ненадовго вийшов. Я зараз покупки на кухні розберу, потім до вас повернуся. Будемо обідати.

Забравши в передпокої пакет із куркою, вона поспішила на кухню. Поставила його на стіл, розсіяно провела долонею по клейончастій скатертині — й затримала погляд. На білосніжній поверхні щось виднілося.

Поля придивилася. Кілька майже непомітних слів проступали на клейонці, і почерк вона впізнала відразу. Віктор, мабуть, писав на аркуші, а літери відбилися під ним.

«Дашенько, ти моє кохання».

Дашенька. Полю затрусило. Кому її чоловік писав освідчення в коханні? Ще й письмово, в епістолярному жанрі…

Здогадка вдарила, мов грім: Даша — так же звуть його однокласницю. Ту саму, з медичного центру, де він лікується.

Ні, такого не могло бути. Віктор любить її, Полю. За всі роки між ними не було навіть натяку, що щось не так. Але що тоді означають слова на скатертині? Почерк безперечно його. І де він сам?

Запитання сипалися, мов з рогу достатку. Поля не могла відповісти ні на одне.

Поля зателефонувала чоловікові: бодай щось мало прояснитися. Відповіді довго не було. Нарешті вона почула його голос — чи то невдоволений, чи то ще не відійшов від сну.

— Так, Полю?

— Привіт, любий. Ти зараз де?

— Вдома, звісно. Після обіду приліг, задрімав, — відповів Віктор, ніби здивувавшись запитанню.

— Вдома? — розгублено перепитала вона.

— А що таке? Ти навіщо телефонуєш, щось сталося?

— Нічого. Хотіла дізнатися, як Раїса Павлівна. Вранці вона здалася мені зовсім млявою. Може, покликати лікаря, хай огляне?

— Та все з нею добре! — У голосі чоловіка з’явилося роздратування. — Нагодував я її, ліки дав. Зараз спить.

— Добре, — ледь вимовила Поля. — Вибач, що розбудила. Відпочивай.

Відключивши телефон, Поля так і залишилася стояти посеред кухні. Віктор брехав їй без запинки — ніби був певен, що вона нічого не перевірить і не спіймає його. Але зараз її приголомшила навіть не ця брехня. Він казав, що нагодував матір і дав їй ліки, хоча вдома все виглядало зовсім інакше.

Чашка Раїси Павлівни, як і раніше, стояла на краю раковини — Поля сама залишила її там вранці перед роботою. Тарілка так і лежала в шафі, серед чистого посуду. Зазвичай, повертаючись увечері, Поля знаходила і чашку, і тарілку в раковині: Віктор ставив їх туди після того, як годував матір. Отже, від самого ранку Раїса Павлівна нічого не їла.

А якщо так бувало й раніше? Він залишав матір голодною, а перед поверненням дружини похапцем давав їй щось поїсти, заразом і таблетки? Поля пішла перевірити. У кімнаті Раїси Павлівни вона зазирнула до таблетниці: обідня порція залишалася недоторканою.

От і ліки вчасно не дав. Може, тому свекруха ніяк не могла оговтатися? Поля відмовлялася вірити власній здогадці. Надто страшно. Ні, Віктор не міг так чинити. Та слідом знову згадався напис на клейонці: «Дашенько, ти моє кохання»…