Чоловіка не було вдома, коли Поля несподівано повернулася

Поки на кухні готувався обід, Поля знов і знов поверталася до тих самих думок. Вона нагодувала Раїсу Павлівну, дала їй ліки, але не могла вирішити, що робити з Віктором. Сказати йому просто в очі — й почути чергову брехню? Зрештою Поля обрала інше: поки що мовчати, нічого не виказувати й поспостерігати за чоловіком.

О пів на шосту дзенькнув дверний замок. Поля сиділа в залі перед телевізором, коли на порозі з’явився Віктор. Побачивши дружину, він змінився на обличчі.

— Ти вже повернулася?

— Так, любий, сьогодні раніше вийшло, — втомлено кивнула Поля. — Навіть вечеря готова. А ти звідки?

— Містом пройшовся. Потім ще заскочив деінде щодо роботи дізнатися. Треба вже влаштовуватися.

Схоже, пояснення він вигадував просто зараз. Розгубленість ще відчувалася, хоча Віктор намагався триматися.

— А лікарі що кажуть? Сам-то як почуваєшся?

— Нічого, жити можна, — невизначено махнув він рукою.

До матері Віктор усе-таки зазирнув: привітався, поцікавився, як вона почувається. У відповідь почулося нерозбірливе мугикання.

— Ну, відпочивай, мамо.

Після цього він подався в душ і мився довго, незвично довго. Підозра Полі міцніла: поза межами їхнього дому в чоловіка було інше життя.

Сам Віктор нічим не показував, що сталося щось незвичайне. Поїв, навіть не помітивши, що їжу приготовано кілька годин тому, сів дивитися телевізор і надовго втупився в телефон. Раніше Поля не придивлялася до цього. Тепер же їй здавалося очевидним: він із кимось листується.

Коли чоловік відійшов, вона виявила, що телефон захищений паролем. Це її здивувало. Коли він устиг його встановити? Через роботу й домашні турботи Поля пропустила й таку зміну.

Вклавши Раїсу Павлівну, Поля відкрила ноутбук і ще кілька годин писала реферат. Віктор невдовзі подався спати. Сказав, що голова знову розболілася. Іншого вечора Поля вже шукала б для нього таблетки, хвилювалася, намагалася допомогти. Тепер вона лише кивнула. Така стриманість, схоже, здивувала Віктора, але розпитувати він не став і пішов до спальні.

Робота тривала, а думала вона про те, як дізнатися правду. Пізніше, лежачи біля сплячого чоловіка й слухаючи його рівне дихання, Поля все перебирала можливі способи вивести його на чисту воду. Рішення знайшлося, коли вона вже засинала.

Вранці все йшло заведеним порядком: переодягти Раїсу Павлівну, умити, нагодувати, дати таблетки. Збираючись на роботу, Поля перевірила рахунок і залишилася задоволена: за реферат уже заплатили. Тепер вистачить на їжу для родини, і Романові можна трохи надіслати.

Вона була в передпокої, коли Віктор виглянув зі спальні.

— Уже йдеш?

— Час, — кивнула Поля. — Тобі сьогодні о котрій до лікарні? Дивись, не проспи.

Махнувши йому на прощання, вона поспішила за двері. У бібліотеці насамперед попрямувала до Олени Михайлівни.

— Можна мені сьогодні піти? Зі свекрухою треба побути, їй гірше стало, — збрехала Поля.

— Навіщо ж ви тоді взагалі приїхали? — здивувалася директорка. — Ідіть, звісно.

Все-таки гарна вона була, Олена Михайлівна. Уже в коридорі Поля зустріла Іру й попередила, що сьогодні працювати не буде.

— Раїсі Павлівні знову гірше? — співчутливо запитала подруга.

Поля обмежилася кивком. Брехати Ірі не хотілося, але розповідати правду було зарано: сама вона ще нічого не з’ясувала.

Машин на дорогах поменшало, і додому вдалося дістатися швидко. Поля сховалася в кущах навпроти під’їзду й стала чекати. Час тягнувся довше, ніж вона розраховувала. Об одинадцятій, коли йому час було до клініки, Віктор так і не вийшов. Поля вже почала сумніватися: може, він устиг поїхати раніше? А може, взагалі нікуди не збирається? Та ближче до дванадцятої чоловік нарешті з’явився у дверях під’їзду.

Гладко виголений, у піджаку, він потягнувся, усміхнувся й неквапно, вальяжно попрямував до їхньої машини. Її зовсім недавно забрали з ремонту, за який Поля нарешті змогла розплатитися.

Віктор рушив, і вона заметушилася. Як тепер за ним стежити? Про це Поля не подумала. Повз якраз їхало вільне таксі. Вона відчайдушно замахала рукою, і літній водій зупинився.

— Поїдете за тією синьою машиною? — схвильовано попросила вона.

— А хто в ній? — байдуже запитав таксист.

— Мій чоловік. Боюся, в нього інша жінка.

Водій усміхнувся, кивнув, і вони рушили слідом. Спершу Поля не розуміла, куди прямує Віктор. Потім побачила вивіску квіткового магазину. Чоловік припаркувався й увійшов усередину…