Чоловіка не було вдома, коли Поля несподівано повернулася

Хвилин через п’ятнадцять він з’явився з розкішним букетом. «За які шиші?» — це була перша думка Полі. Віктор задоволено усміхався, розглядаючи квіти. Поклавши їх на заднє сидіння, він продовжив шлях.

Таксист тепер стежив за синьою машиною похмуро, без колишньої усмішки. Поля вже впізнала дорогу: вони їхали до клініки. Тільки для лікування було запізно, та й букет лишався незрозумілим.

Віктор зупинився біля воріт медичного центру. Таксі припаркувалося віддалік. Ще хвилин п’ятнадцять очікування — якраз до початку обідньої перерви, — і з воріт випурхнула Дарина, його колишня однокласниця.

Він вийшов їй назустріч, поцілував, потім метнувся до заднього сидіння по букет. Даша прийняла квіти із задоволеною усмішкою, щось проспівала. Вони знову обійнялися.

По щоках Полі текли сльози. Водій якийсь час мовчки хмурився, але нарешті не витримав.

— Доню, годі вже на них дивитися. Давай відвезу тебе додому.

— Будь ласка, почекаймо ще трішки. Я мушу побачити, куди вони підуть.

Вони попрямували до найближчого кафе. Тут Поля вже не змогла лишитися осторонь. Увійшовши, вона завмерла: Віктор із Дариною влаштувалися біля вікна, спиною до входу. Чекали на замовлення, обіймалися, жартували й голосно сміялися.

— Вам підібрати столик? Можу провести, — звернувся до неї офіціант, указуючи на місце навпроти парочки.

— Дякую, мене вже чекають, — із сумною усмішкою відповіла Поля й пішла до чоловіка.

Підійшовши, вона стала навпроти й не зводила з них очей. Ці двоє все ще були зайняті одне одним. Хотілося схопити цю шльондру за волосся, а зрадникові надавати ляпасів. Але Поля не рухалася, застигнувши, немов пес, що почув команду «Фас». Неподалік насторожився офіціант: здається, у кафе насувалася буря.

Помітивши нарешті дружину, Віктор здригнувся, зблід і відсунувся від Дарини. Та нерозуміюче подивилася на нього, обернулася — і, побачивши Полю, всміхнулася.

Від цієї усмішки злість стала ще сильнішою. Вона ж і стримала Полю. Ні, перетворюватися на базарну бабу вона не стане.

— Не зупиняйтеся через мене. Сиділи б, як сиділи. Любо-дорого дивитися.

— Полю… Ти звідки тут? — вимовив Віктор.

— Прийшла дізнатися, чи добре ти дотримуєшся лікарських призначень. Дарино, ви ж його лікуєте? Поясніть, будь ласка, який метод зараз застосовуєте, — сказала Поліна, стримуючи гнів.

— Любов, любонько, — зухвало розсміялася Дарина.

Вона відповіла без найменшого збентеження.

— Чого ж закоханим соромитися? — Дарина дивилася Поліні у вічі, потім перевела погляд на почервонілого Віктора. — Вітю, поясни вже своїй курці, що дружині час посунутися.

— Пробач, Полю, — хрипко промовив він, кашлянув і підвівся. — Ми з Дашею не жартуємо. У нас це давно… Давно. Так вийшло. Що тепер удієш?

— Отак вийшло? — Голос Поліни став гучнішим. — На твоє лікування кредит беру, цілий рік на собі все тягну, за твоєю матір’ю доглядаю, сина вчу, поки ти розважаєшся з цією гидотою?

Офіціант напружився ще дужче, однак ніхто не кидався битися. Поки що все обмежувалося словами.

— А чого ти чекала, люба? — замість Віктора втрутилася Дарина. — Сама зголосилася допомогти. Як же нам було відмовлятися?

— Нам? — Поліна гнівно глянула на неї. — А ти тут до чого?

— Яка нетямуща! — зареготала Дарина. — Вітю, розтлумач своїй нетямущій дружині, раз сама не здогадується.

— Дашо, годі, — зніяковів Віктор і спідлоба подивився на дружину. — Полю, вдома обговоримо.

Вона переводила погляд з одного на іншу. Ще не все складалося докупи, але дещо Поліна вже починала розуміти. Більше вона не промовила ані слова: ступила до чоловіка й ударила його по щоці. Від дзвінкого ляпаса офіціант охнув. Поліна вийшла, грюкнувши дверима.

Бачити й слухати їх більше не було сили. Тепер треба було розібратися з іншим: що сталося з грошима, взятими на лікування? Дарина приносила якісь папери, в яких Поліна мало що розуміла. Віктор запевняв, що проходить курс у клініці. А раптом він ошукував її від самого початку?

Домігшись прийому в головного лікаря, Поліна запитала:

— Скажіть, як іде лікування Віктора Бондаря? Чоловік же майже пів року до вас їздить.

— Бондар? Не пригадую, — головний лікар підвів брови й зателефонував до приймальні.

Невдовзі йому принесли документи. Він переглянув їх.

— Тут лише обстеження. У вашого чоловіка все гаразд, лікування у нас він не проходить.

— Але ним займається Дарина Іванівна Лісовська! — ахнула Поліна. — Вона показувала мені папери. Я ж гроші на його лікування взяла!

— У Дарини Іванівни він був на консультації. Лише на консультації…