Чоловіка не було вдома, коли Поля несподівано повернулася

Тепер сумнівів майже не лишалося: Віктор і його коханка обвели її круг пальця. Дарина приносила папери, Поліна нічого в них не розуміла, а чоловік запевняв, що лікується. Та як довести, що все це був обман? Поліна спробувала пояснити головному лікареві, навіщо приходила й чому питає про Віктора, однак той не захотів її слухати.

— Дарина Іванівна — гідна лікарка, на таке вона не пішла б. А з чоловіком вам слід самим розібратися.

З клініки Поліна вийшла на ватяних ногах і дісталася лавки. Скільки просиділа там, не запам’ятала. Потім до будівлі під’їхав Віктор, висадив Дарину. Поліну ніхто з них не помітив.

— Любий, постривай! Ледь не забула, — долинув до неї голос коханки.

Дарина підбігла до іншої машини, гарної й зовсім нової. Клацнула сигналізація. З машини вона дістала згорток, передала Вікторові. Вони поцілувалися, і Даша побігла до клініки.

Поліна зірвалася з лавки. За мить вона стояла біля автомобіля чоловіка.

— Вікторе, що ж ти накоїв? — тихо запитала вона. — Мало тобі було зрадити мене, так ти ще й обікрав. Стільки брехні… Ти ж тут не лікуєшся. Лікувати нічого, ти здоровий.

— Полю, не істерій, — скривився він, ховаючи згорток у бардачок.

— Не істерити? — всміхнулася вона. — Тримав мене за цілковиту дурепу? Я день і ніч гарувала, а ти з коханкою розважався. Хоч би соромно стало! Що вона тобі дала? Ти їй букет, вона тобі…

Поліна сіла в машину, відштовхнула його руку й відчинила бардачок. Встигла схопити згорток, але Віктор потягнув його до себе. Вона не випускала. Пакет луснув, назовні посипалися упаковки таблеток.

— Що це? — розгубилася Поліна.

— Не твоя справа! — гаркнув чоловік.

Він швидко зібрав ліки й сховав. Та назву Поліна встигла прочитати й запам’ятати. Вибираючись із машини, вона сказала:

— Дивитися на тебе не можу. І гроші повернеш, — глухо додала вона.

— Які ще гроші, Полю? — Він зухвало всміхався. — Ти взагалі про що?

— Про кредит, який я взяла заради твого лікування. Воно тобі, виявляється, зовсім не було потрібне.

— Ти мені нічого не давала. Спробуй доведи, що давала.

З того, як він розмовляв, Поліна розуміла: Віктор переконаний, що йому нічого не буде. Вона йшла містом, плакала, та крізь пережите пробивався неспокій через таблетки. Навіщо вони йому?

У парку Поліна сіла на лавку, дістала телефон і ввела запам’ятовану назву. Прочитане приголомшило її: сильний психотропний засіб, який застосовують у спеціалізованих клініках.

Здогад був такий страшний, що Поліна спершу відмовлялася його припускати. Сама вона почувалася добре. А Раїсі Павлівні, попри догляд і регулярний масаж, краще не ставало. Свекруха дедалі більше скидалася на овоч, лікарі лише розводили руками. Кров на аналіз у неї останні пару місяців не брали.

Невже Віктор давав це власній матері? Поліна знаходила лише одне пояснення — квартира. Він не захотів одразу визнавати Раїсу Павлівну недієздатною через суд і продавати її житло. Тоді виручені гроші довелося б спрямувати на кредит і допомогу синові. А спадщиною Віктор зміг би розпоряджатися сам, без цього судового клопоту.

Стільки років прожити з людиною й запідозрити її в такому… Поліна все ще не вірила, що чоловік здатен на це, та іншого пояснення не бачила.

Вона поспішила додому. Раїса Павлівна спала. Віктор влаштувався перед телевізором, наче день ішов своєю звичною чергою.

— Ти серйозно збираєшся й далі жити зі мною? — запитала Поліна з порога.

— Я тут зареєстрований, маю право. Навіть добре, що ти дізналася про нас із Дариною. Можна більше не прикриватися клінікою. Набридло мотатися по мотелях, а потім бігти назад до тебе. І твою вічно незадоволену пику бачити набридло.

— Тоді забирайся.

— Піду, не хвилюйся. Тільки трохи згодом, — зухвало відповів він.

— Коли таблетками матір у могилу зведеш?

Його обличчя перекосилося. Віктор схопився, замахав руками.

— Ти що верзеш?! Як ти смієш звинувачувати мене в такому?

— Завтра покличу медсестру, нехай візьме в Раїси Павлівни кров на експертизу, — сказала Поліна тремтячим голосом. — Нічого стороннього не знайдуть — визнаю, що була неправа.

— Навіть не думай! Навіщо її чіпати? Лежить, то хай і лежить, недовго їй лишилося.

— Твоїми стараннями. Помиляюся? Тоді скажи, що за таблетки ти ховаєш.

— Не твого розуму справа.

— Отже, обирай: або зараз же вимітаєшся з моєї квартири…

— З твоєї?

— Саме так. Вона мені від батьків дісталася, забув? У суді це підтвердять.

— От ти як заговорила!

— Або завтра я телефоную в поліцію та до лікарні. Скажу, що ти труїш рідну матір. Іди, поки по-доброму прошу…