Чоловіка не було вдома, коли Поля несподівано повернулася

Віктор похнюпився. Відвернувся до вікна, помовчав, розмірковуючи.

— Гаразд, піду. Все одно від усього втомився. Тільки не уявляй, ніби налякала. Твої погрози нічого не варті. Ти мені остогидла. І мати теж… Господи, прости.

Речі він зібрав швидко. Уже перед виходом обернувся:

— А в кафе ти як потрапила?

— Записку твою на столі побачила.

— Яку ще записку?

— «Дашенько, ти моє кохання». Папір прибрав, а слова на скатертині залишилися. Романтика тебе підвела, любий. То ти коханці послання пишеш?

— Даша має рацію: дурна ти. Записка для букета була. Я їй постійно такі пишу. Цього разу на кухні написав, от і схибив.

— А мені жодного разу.

— Ти не заслужила. Вона заслужила. Я Дашу ще зі школи кохав. Потім вона до столиці поїхала вчитися, повернулася лікаркою. Тут вийшла заміж, розлучилася. Стільки років в одному місті прожили, жодного разу не перетнулися, а тут зустрілися в поліклініці. Доля! Хоча що тобі пояснювати, однаково не зрозумієш.

Віктор махнув рукою й вийшов.

Поліна трималася весь день, та тепер усю її пересмикнуло, і сльози ринули потоком. Вона вила, мов вовчиця, вп’явшись зубами в подушку, щоб не почула Раїса Павлівна. Утім, свекруха навряд чи прокинулася б: Віктор явно встиг до повернення Поліни дати матері ліки від Даші.

Заснути вдалося лише під ранок. До того Поліна оплакувала своє життя й думала про розлучення. Воно неодмінно буде: залишатися з цією людиною вона більше не могла.

Лишалося ще пояснитися з Романом, а до цього Поліна зовсім не була готова. Двадцять два роки вона прожила з Віктором, і, хоч би як він учинив, для сина він усе одно лишався батьком. Їй не хотілося, щоб Роман дізнався його з такого боку.

З Раїсою Павлівною треба було вирішити інше. Майже колишня свекруха — але хіба через це можна покинути хвору людину? Думку про будинок милосердя Поліна відкинула. Якщо рідний син виявився покидьком, вона сама й далі її виходжуватиме. Стан старенької тривожив; Поліна думала і про заяву до поліції, однак вирішила поки не виносити сміття з хати. Замки змінить, на розлучення подасть, а свекруха залишиться з нею.

Ранок наступного дня знову почався без зборів на роботу. Поліна зателефонувала Олені Михайлівні й попросила тиждень за власний рахунок: Раїсі Павлівні не ставало краще. Директорка побурчала, але відпустку дозволила. Потім прийшов викликаний Поліною слюсар і замінив замки. До вечора вона встигла подати заяву на розлучення.

Від Віктора не було ані дзвінка, ані візиту. Мабуть, влаштувався в Дарини. Зате пізно ввечері зателефонував син, і його веселий голос змусив Поліну відповідати, ще не вигадавши, що казати.

— Мамо, привіт! Як ви там? Батькові дзвонив, не додзвонився.

— Він зараз у відрядженні, — випалила вона.

— Як це у відрядженні? Уже працює? А здоров’я?

— Одужав, синку. Вийшов на роботу, от послали купувати якісь запчастини.

— Знову в автосервіс?

— Так.

— А бабусі краще?

— Краще. А ти як?

— Я, мамо, здається, одружуватися збираюся.

— Що означає «здається»? Романчику, тобі вже двадцять, ти навчаєшся в іншому місті й іще не закінчив навчання!

— То й що? Ксенія зі мною в одній групі. Вона з іншого міста, ми давно зустрічаємося. Вирішили, що годі так жити, час одружитися. Ми кохаємо одне одного. Хіба ви з татом були старші за нас, коли розписалися?

— Ні…

— Складемо сесію та приїдемо до вас. А від вас поїдемо до її батьків.

— Навіть не знаю, синку, — зітхнула Поліна. — Якщо відчуваєш, що вона твоя людина, одружуйся.

Колись і їй серце підказало обрати Віктора. Тепер про той вибір було боляче думати, але в сина все могло скластися інакше. Вона сподівалася на це й поки не збиралася розповідати йому всю правду про батька.

Відпускні дні Поліна проводила біля свекрухи. Догляд і раніше був на ній, тепер же вона майже не відходила від ліжка: стежила за кожним рухом, за тим, як Раїса Павлівна дивиться, ковтає, намагається ворухнутися. Вірити, що Віктор міг напихати матір ліками, усе ще не хотілося. Але без нього старенька змінювалася на очах. Через пару днів вона стала помітно жвавішою, а на третій день зуміла стиснути руку в кулак. Для Поліни це вже не було випадковістю, а зміною, яку неможливо було не помітити…