Повертаючись від свекрухи, Лариса побачила світло в порожній квартирі

— Стомилася? — співчутливо запитав Денис. Вона кивнула, і він звернувся до інших: — Хлопці, давайте спершу пані додому доправимо, ви не проти? Потерпи трохи, скоро будемо.

Ларисі хотілося закричати, що не треба, нехай її відвезуть останньою. Натомість вона лише вдячно всміхнулася.

Після тієї поїздки вони ще не раз перетиналися в спільних компаніях. Віталися поглядом або кивком, усміхалися, іноді говорили про щось несуттєве — далі цього справа не йшла. Та Ларисине серце щоразу тануло, коли вона бачила Дениса. Після таких зустрічей вона починала мріяти, якою чудовою парою вони могли б стати. Потім мрії згасали, а за нової зустрічі спалахували з колишньою силою.

Захоплення обірвалося перед самим Новим роком, коли найкраща подруга Жанна зізналася їй у вагітності.

— Від кого? Як же так? — розгубилася Лариса.

Жанна не була заміжня, та й про хлопця нічого не розповідала. Тепер з’ясувалося: вона теж закохалася в Дениса, тільки виявилася значно сміливішою за Ларису.

— Ми провели разом кілька ночей. А коли я сказала йому про дитину, він мене покинув. Заявив, що не може завести сім’ю: давно кохає заміжню жінку й кохатиме завжди.

Після цього зізнання їхня дружба розклеїлася. Зникло й Ларисине кохання: гарний гітарист виявився зовсім не такою доброю людиною, якою вона його собі уявляла.

Після розладу з Жанною минув якийсь час, і Лариса звернула увагу на Максима. Потім вона згадувала, що він увесь час опинявся десь поруч, але ніколи не набридав наполегливістю. Спершу вони стали близькими друзями: разом ходили на різні заходи, бачилися в одній компанії, розмовляли. Здавалося, між ними нічого не було й бути не могло.

Потім Лариса помітила, що сумує без нього. Хотілося бачитися частіше. І тут він з’явився наче нізвідки, ніби встиг прочитати її думки.

— Привіт! — Максим широко, щиро всміхався. — Проходив тут і саме тебе згадав.

— Справді? — зраділа вона. — Я теж хотіла побачитися. Давно не зустрічалися.

— У дурнів думки сходяться. Пам’ятаєш Дениса? Він на естраду пробився, десь виступає. Ходімо послухаємо?

— На естраду?

Пелена закоханості вже спала, і Лариса тепер ясно розуміла: окрім зовнішності, особливих чеснот у Дениса не було. Гітарист посередній, співак іще гірший. Невже цього вистачило для естради?

— Я сам до пуття не знаю, — зніяковів Максим. — Здається, до міського свята готують концерт, зібрали місцеві таланти. Його теж запросили, а він покликав мене подивитися.

Слухати Дениса Ларисі не дуже хотілося. Та з Максимом їй завжди було цікаво, і вона погодилася. Концерт і справді виявився так собі. Вони витримали лише перше відділення, а потім пішли, так і не дочекавшись, коли на сцену вийде їхній знайомий.

— Зате дещо хороше все-таки є, — розсміявся на вулиці Максим.

Ларисі подобалося, що Максим навіть у такій ситуації вмів відшукати щось хороше. З ним було легко й весело.

— Що ж? — Вона з цікавістю поглянула на нього.

— Тепер мені відомий переможець у номінації «Найгірший концерт року».

— Здається, мені теж, — засміялася Лара.

Того вечора вона відчула, наскільки вони близькі. Мабуть, саме тоді дружба й почала переростати в роман, хоча про кохання вони заговорили пізніше.

Від того концерту Лара більше не картала себе за перше захоплення. Згодом вона навіть відчувала до Дениса певну вдячність: якби не він, можливо, не було б і такого чудового чоловіка. З Максимом у них збігалися і настрої, і бажання, і багато інтересів. А коли Макс удруге повіз її на дачу, вже як наречену, вона почувалася впевненіше. Хоча й тоді трохи соромилася.

— Світлано Петрівно! Світлано Петрівно!

Почувши поклик, вона вийшла з дому. Галина чекала біля паркану між ділянками.

— Що сталося, Галю?

— Нічого не сталося. Ви ж хотіли щось передати? Ірина їде.

— Ах так! От же ж голова, зовсім би забула. Добре, що нагадала. Зараз!

Світлана Петрівна пірнула до хати, але відразу ж знову виглянула з дверей.

— Галю!

— Що?

— А як вона поїде? В електричках зараз перерва.

— Та які електрички, — засміялася сусідка. — Молодь нині ними не їздить. За Іриною її залицяльник машиною приїхав, він і повезе.

— Машиною? Оце чудово! Тоді, може, не одну баночку дам? Раз їй не доведеться тягти в руках, нема чого заради однієї заїжджати.

— Несіть, скільки хочете, — махнула рукою Галина. — Гадаю, машині важко не буде…