Повертаючись від свекрухи, Лариса побачила світло в порожній квартирі

Хвилин за десять Світлана Петрівна вже стояла на сусідньому порозі.

— Здрастуй, Іринко. Мама сказала, що ти машиною їдеш. Захопи, будь ласка, банки та яблука-скороспілки, ось вони в сумці. Мої через два дні повернуться, буде хоч чим перекусити.

Ірині було майже тридцять, але худенька, струнка дівчина виглядала на вісімнадцять, щонайбільше — на двадцять. Коротка, майже хлоп’яча стрижка ще більше її молодила. Шорти й футболка, трохи розтягнуті та забруднені, були точнісінько підліткові.

— Звісно, тітко Світлано.

Вона взяла сумки й уже хотіла віднести їх до машини біля хвіртки, та раптом зупинилася.

— Зачекайте, а кому я їх віддам, якщо вони післязавтра приїжджають? Мені ще раз заїхати через два дні? Я не збиралася стільки залишатися в місті.

— Ні, дитинко, нікого чекати не треба. Дорогою одразу завезіть. Ключі я тобі дам, — Світлана Петрівна дістала з кишені в’язку й простягнула їй. — Оцей від верхнього замка, цей — від нижнього. Піднімешся на шостий поверх, відчиниш. Ти розумна, розберешся. Сумки постав у коридорі, можна просто біля порога, потім зачини двері. За пару днів із продуктами нічого не станеться.

— А як же ви? Раптом самі захочете до міста, а ключів немає?

— Не захочу, я рідко туди їжджу. Повернешся й віддаси. Затримаєшся — теж не біда, обійдуся без міста. Макс уже через два дні буде вдома. Це в мене запасні: раптом син чи невістка свої загублять, забудуть усередині, двері зачиняться. Дякую тобі, Іринко, пробач, що завдаю клопоту.

— Та який клопіт, Світлано Петрівно? Нам усе одно їхати повз ваш район.

— Дякую, люба. Щасливої вам дороги, Іринко.

— Тьху-тьху-тьху! Що ви, Світлано Петрівно, так перед дорогою не бажають.

— Отакої? — здивувалася вона. — Усе життя так казали. А тепер як треба?

— Ніяк, — знизала плечима Ірина. — Можна побажати успіху або попрощатися.

— Тоді до побачення. І успіху вам.

Повернувшись на свою ділянку, Світлана Петрівна дивилася крізь паркан, як із машини вийшов чоловік. Він допоміг Ірині скласти сумки в багажник, невизначено махнув рукою й сів слідом за нею. Мотор загурчав, автомобіль плавно рушив.

— Галино, а наречений Ірини до тебе зовсім не заходить?

— Та й не треба, — зло прошипіла сусідка. — Я дочці сказала: у своєму домі його не терпітиму.

— Отакої… Чим же він тобі так не догодив?

— А чим тут догодиш? Майже мій ровесник, старий ловелас, бабій, тепер за мою Іру взявся! А дурепа вуха розвісила. Скільки їй повторюю: ви не пара, йому молодість твоя потрібна, а сама ти йому задарма не здалася. Уже не раз одружувався, зараз знову розлучається. Я питаю, навіщо їй це: ще пару років — і він її покине. А вона мені: «Ну й нехай, зате ці два роки я буду щасливою». Сваримося, миримося, а потім усе спочатку. Не наречений, а яблуко розбрату.

— Стривай, Галю, не засмучуйся. Вона дівчина розумна, дай їй час — сама розбереться.

— Хотілося б вірити, — зітхнула Галина. — Піду поприбираю, раз удома нікого.

— І мені час.

Світлана Петрівна приклала долоню до чола, оглядаючи ділянку. Трохи постояла в задумі й попрямувала до хати.

Нечасті приїзди сина, по суті, її не засмучували. Перед сусідами вона часом розігрувала звичну виставу: зітхала, що молодим не потрібні ані грядки, ані врожай. Так було простіше не вибиватися із загальної колії. Ні образи, ні невдоволення за цим не стояло. А коли ще живий Павло сердився на сина, Світлана його заспокоювала.

— Пашо, згадай себе у віці Макса. Хіба тебе тягнуло до грядок?

— У мене тоді й городу не було.

— От і в нього немає. Це наша дача. Скажи краще, хотілося тобі за місто, в тишу?

— У тишу? Ні, мабуть. Вогнище, компанія, пісні до ранку — оце інша річ.

— А чим син відрізняється? Нехай тішиться молодістю, не заважатимемо. Ми ж купували дачу для себе, його навіть не спитали, чи потрібна йому земля. То яке право маємо вимагати, щоб приїздив?

— Але батькам усе ж треба допомагати, — невдоволено похитав головою Павло. — Хіба ні? Та й біля вогнища можна посидіти тут. Згадай, спочатку він друзів привозив.

— Тоді для нього дача була екзотикою, тепер звик. У нього інші захоплення, а ми й без допомоги впораємося. Наче зовсім немічні, — м’яко всміхнулася Світлана. — Господарство в нас у порядку. Та й сина виховали доброго: самостійний, уважний. Не гніви Бога.

— Гаразд, переконала, — Павло обійняв дружину. — Справжня ти в мене миротвориця…