Повертаючись від свекрухи, Лариса побачила світло в порожній квартирі

Під час одного зі своїх нечастих приїздів на дачу Макс привіз наречену. Батькам він представив Лару — тиху світловолосу дівчину з миловидним обличчям. Світлана Петрівна відразу заходилася поратися на кухні: гостей треба було нагодувати.

— Ну що ж ти, синочку, не сказав заздалегідь, що будеш із нареченою? Ларочко, скуштуйте кабачки. Це з наших грядок, сама виростила.

Коли молоді поїхали, вона поділилася з чоловіком враженням:

— Хороша дівчина, скромна. І поруч із Максом має гарний вигляд.

— Тепер вони нам неодмінно подякують, — багатозначно сказав Павло.

— За що, за обід? — не зрозуміла Світлана.

— За обід теж, — засміявся він. — Але я про дачу. Одружаться, з’являться дітлахи, і куди їх улітку відправляти? До нас, до бабусі з дідусем.

— Та зачекай ти з онуками! — Світлана засміялася й махнула на чоловіка рукою. — До весілля ще три місяці.

— А може, тому й одружується, що вже треба? — усміхнувся Павло.

Його здогад не підтвердився. Після весілля минув рік, потім три, п’ять, сім, а поняньчити онуків Павлові так і не довелося. Світлана не розпитувала молодих: боялася наступити на болючу мозоль. Лише одного разу, вже поховавши коханого чоловіка, мовила:

— Паша так мріяв із онуками побавитися… Не дочекався. Видно, у Бога для кожного свій задум.

Відповіді не пролунало. Світлана Петрівна й не чекала, що їй дадуть відповідь.

На початку подружнього життя Ларису все дивувало, до чого вони з Максимом схожі. За столом обоє обирали однакові страви, слухали тих самих виконавців, любили одні й ті самі напрями в мистецтві. Навіть місця, куди хотілося поїхати у відпустку, у них збігалися. У подруг інакше: дружині б до моря, чоловікові — в гори; їй потрібна виставка, йому — футбол. А вони з Максом наче про все домовилися заздалегідь.

До цих збігів Лариса поступово звикла. Та одного вечора прийшла з роботи й побачила вдома гітару — тут здивування повернулося.

— Звідки вона взялася? — спитала Лара, дивлячись на чоловіка.

— Захотів навчитися, — знизав плечима Максим. — Хоча б спробувати. Але якщо вважаєш, що я здурів і марно витратив гроші на дурниці, я покину цю затію.

— Та ти що! — палко заперечила вона. — Мені завжди подобалося, коли чоловік уміє грати на гітарі.

Майже два роки Максим брав уроки й зрештою навчився грати цілком стерпно. Але співати все ще соромився, як і брати гітару при сторонніх. Єдиною слухачкою залишалася Лариса. Вечорами вони вдвох влаштовувалися на дивані, Максим перебирав струни, і Ларі здавалося, що краще завершити день неможливо. У такі хвилини їй більше нічого не було потрібно для щастя.

Батьки навіть не знали про його заняття.

— Чому мамі з татом не розкажеш? — дивувалася Лара. — Думаєш, їм не сподобається?

— Ні, — похитав головою Максим. — Не хочу, щоб їм довелося брехати. Адже відразу попросять зіграти, а відмовити я не зможу. Послухають і неодмінно похвалять: мовляв, чудово граєш. Я ж син, що ще вони скажуть? Тільки я знаю свій рівень і розумію, що до чудового мені далеко.

— А якщо я почну критикувати?

— Ти сама схвалила, коли я з тобою радився! — засміявся він. — Тепер слухай і терпи, тут і твоя провина є. Давай нікому не розповідати? Буде наша сімейна таємниця.

Лара намагалася його переконати й після смерті свекра, вмовляла зізнатися хоча б матері. Максим так і не погодився.

Про іншу сімейну таємницю вони теж воліли мовчати: завести дитину не вдавалося. Безтактні розпитування друзів подружжя вміло обертало на жарт, а батьків Максима Лара любила ще й за те, що ті ніколи не торкалися цієї болючої теми. Приблизно через сім років після весілля розмови про дітей припинилися й між ними самими. Без жодних обіцянок домовилися більше нічого не загадувати. Як складеться, так і житимуть.

Свекра поховали зовсім недавно. Того дня Максим прийшов із роботи трохи раніше за дружину, і щойно Лара увійшла до квартири, як відчула виразний запах.

— Ти що, курити почав? — здивовано спитала вона.

— Я? Ні, з якого дива? — У його голосі було більше подиву, ніж обурення.

— Від тебе пахне…