Повертаючись від свекрухи, Лариса побачила світло в порожній квартирі

Максим напоказ понюхав одяг.

— Нічим не пахне.

— Але ж я відчуваю… — Лара підійшла до нього ближче, принюхалася.

Він мав рацію: річ була не в його одязі. Запах стояв у самій квартирі.

— Мабуть, від сусідів тягне, — сказала вона, знизавши плечима. — Треба провітрити.

Біля вікна Лара підняла руку до кватирки — і знепритомніла.

Тоді вони й дізналися про вагітність. Радісною звісткою насамперед поділилися зі Світланою Петрівною. Та ще горювала за чоловіком, і новина про те, що невдовзі стане бабусею, змусила її заголосити:

— Зовсім трішечки Павлусь не дочекався! Як же прикро… Так хотів, так чекав!

До народження дитини готувалися всією родиною. У квартирі зробили ремонт, щоб знайшлося місце для дитячого ліжечка, купили підгузки, пляшечки, брязкальця, м’які іграшки й усе інше, що може знадобитися малюкові. Коли Лариса приїхала з пологового будинку з донькою, її зустрічали з квітами й повітряними кульками. Світлана Петрівна того року навіть відмовилася від звичного дачного сезону: хотіла допомагати невістці з дитиною.

Ніка змалечку показала, хто в домі господар. Бешкетувати вона примудрялася ще в ліжечку, а щойно стала на ноги, ніби оминула ходіння й одразу побігла. За маленькою розбишакою неможливо було встежити: бабуся не встигала за її витівками. Татові колискові під гітару діяли лише на ніч. Удень Ніка слухала впіввуха й усе поривалася кудись утекти.

Коли Світлана Петрівна вибилася з сил, син із невісткою відправили її відпочивати на дачу. Обіцяли самі привозити онуку. Перші три роки з умовляннями сяк-так давали раду, потім поїздки стали неможливими.

На дачі Ніці не подобалося. Від укусів комах у неї розпухали руки й обличчя, кропива боляче жалила, а соснові голки впивалися в п’яти, варто було вибігти надвір. Подорослішавши, Вероніка влаштовувала справжні істерики: на дачу вона нізащо не поїде, краще ганятиме у дворі на велосипеді наввипередки з хлопцями.

Максим ухвалив суворе батьківське рішення — записав доньку до спортивної секції.

Згодом батьки й самі не могли вирішити, чи вдалим воно було. З одного боку, спортивна секція стала для Ніки справжньою знахідкою: у неї виявилися рідкісні здібності, всю невгамовну енергію вона віддавала результату, а тренери пророкували їй велике професійне майбутнє. З другого боку, що старшою ставала донька, то рідше Лариса з Максимом бачили її вдома. Бабусі ж зустрічей діставалося ще менше.

— Скоро я онуку тільки по телевізору на змаганнях упізнаватиму, — скаржилася Світлана Петрівна.

— Мамо, у нас майже те саме, — погоджувався Максим. — Забіжить на пів дня, збере речі й знову помчить. Лара сподівається, що після школи Вероніка покине великий спорт, здобуде звичайну професію. Але, між нами… — Він нахилився до матері. — На мою думку, даремно сподівається.

Тренування змінювалися зборами, збори — змаганнями, а потім усе починалося знову. У найкращому разі Вероніці випадало півтора місяця відпочинку на рік, але й ці дні вона частіше проводила з друзями та подругами по команді, а не з батьками. Зате кожен її приїзд додому чи до бабусі ставав святом — більшим за Новий рік і день народження разом узяті.

Пророцтва тренерів справдилися: до повноліття Вероніка виграла всі великі змагання й заробила на власне житло та машину. Батько теж не помилився. Отримавши шкільний атестат, донька оголосила, що має намір займатися лише професійним спортом.

— Донечко, але ж ти подумай, — похитала головою Лара. — Поки молода, спорт — це добре. А попереду ще довге життя. Закінчиш виступати — з чим залишишся? У тебе ж не буде професії для звичайного життя.

— А я й не збираюся жити звичайним життям. Можу стати тренеркою, можу спортивною агенткою чи коментаторкою. Варіантів вистачає, не хвилюйтеся.

Немов підтверджуючи свої слова, Вероніка несподівано для всієї родини вийшла заміж за іспанського гімнаста, змінила спортивне громадянство й поїхала за кордон.

Максим розлютився до нестями. Цього разу Ларисі та Світлані Петрівні довелося разом переконувати його заспокоїтися. Донька обрала своє життя; прожити його замість неї батько однаково не зможе. А сваритися з єдиною дитиною — дурість, яка ні до чого не приведе. Зрештою він це визнав, хоча з Нікою та її чоловіком ще деякий час розмовляв крізь зуби.

Повернувшись якось із дачі, подружжя зайшло до квартири, і Лариса почала тривожно озиратися…