Повертаючись від свекрухи, Лариса побачила світло в порожній квартирі

— Щось забула? — запитав Максим.

— Ні… — Вона затрималася у дверях кімнати, принюхуючись. — Тільки не смійся. На мою думку, у нас знову чимось пахне.

— Що, справді? Ти впевнена? — Його очі округлилися.

Лариса кивнула, потім згадала попередній випадок і, відмахуючись, розсміялася:

— Максе, та про що ти! Нам скоро по п’ятдесят. Ще вагітність вигадав!

— А раптом? — розвів він руками. — Ніку ж теж уже не чекали. А тут на море з’їздили, добре відпочили, до мами заїхали — і знову запахи. Є над чим замислитися.

— Та ні ж! — Лариса почала відбиватися від чоловіка, який підійшов її обійняти. — Я серйозно, тут пахне!

— Не розумію, як ти це вловлюєш, — знизав плечима Максим. — Я нічого не чую.

— Ти й у себе за спиною не відчуєш, — усміхнулася вона.

З нюхом у Максима й справді було негаразд. Одні запахи він ще розрізняв, але наче приглушено, інших не відчував зовсім. Лікарі припустили, що так проявилося ускладнення після хвороби.

— Але ж я не хворів, — здивувався він тоді.

— Могли перенести без симптомів, — похитала головою терапевтка. — Таке трапляється, а наслідки залишаються.

Терапевтка призначила йому лікування та консультацію спеціаліста. Максим лікувався пару років, потім покинув: ліки не допомагали, а ця вада майже не заважала йому жити. Іноді вона навіть була зручною. Там, де інші кривилися й намагалися відійти подалі, Максим спокійно підходив, робив те, що було потрібно, і не відчував жодної незручності.

Хай як Лариса сміялася з його здогаду, до лікаря вона все-таки сходила. Вагітності не було. А запах не зникав: переслідував удома, хоча за межами квартири вона ніде його не помічала.

Була й ще одна подробиця, про яку Максиму вона не розповідала. До запаху домішувався чоловічий парфум, до того ж такий приємний, що Лариса подумувала купити такий чоловікові. Та як шукати, якщо не знаєш назви? І чи існує він узагалі, цей парфум? Може, у неї теж зіпсувався нюх, тільки інакше: Максим перестав відчувати наявні запахи, а вона відчуває неіснуючі. Живуть разом, могли разом перехворіти на ту незрозумілу хворобу, самі того не помітивши.

Вона майже переконала себе в такому поясненні. Але якось у торговельному центрі пройшла повз молодого чоловіка з покупками — і зупинилася наче вкопана. Від нього линув той самий аромат. Лариса вже подумала підійти й запитати, але тут до незнайомця підійшла вродлива дівчина, приблизно Нікиного віку.

Що вони подумають: п’ятдесятирічна жінка кидається до молодого незнайомця заради його парфуму? Лариса встигла відійти метрів на десять, проте тут сама на себе розсердилася. Піде зараз — і так і не дізнається назви, а потім шкодуватиме.

Вона розвернулася.

— Молоді люди!

Обоє здивовано озирнулися.

— Ви до нас?

— Так, вибачте. Запитання, мабуть, дурне, можете не відповідати. Який парфум у молодого чоловіка? Мені так подобається цей аромат, а назви ніяк не дізнаюся.

Дівчина привітно всміхнулася.

— Отже, у вас добрий смак. Я його теж люблю.

— А мене? Чи тобі подобаються тільки мої парфуми? — Її супутник подивився на неї ображено, наче велике телятко.

— Артеме, іди поки до машини, — легенько підштовхнула його дівчина. — Потім про це поговоримо. — Вона повернулася до Лариси. — Я взагалі-то з Іспанії привезла його батькові. Хотіла майбутньому свекру подарунок зробити. А Артем забрав, не дозволив подарувати: татусь, каже, переб’ється. Тепер я навіть задоволена, що так вийшло.

Дівчина назвала фірму й назву парфуму, потім знайшла в інтернеті фотографію флакона та показала її на телефоні. Лариса все записала; співрозмовниця ще перевірила, чи не помилилася, попрощалася з нею й поспішила наздоганяти Артема.

Увечері Лара зателефонувала доньці.

— Ніко, ти збираєшся приїхати на татів день народження? Тоді записуй, що йому привезти в подарунок.

Тепер знайомий аромат вчувався Ларисі у квартирі дедалі частіше, особливо після повернення від свекрухи. Вона пояснювала собі це свіжим повітрям: мабуть, після дачі загострюються відчуття, а мозок підсовує те, чого хочеться. Максиму казати перестала — ще вирішить, що вона збожеволіла на цьому запаху. Ось Ніка подарує йому парфум, і тоді хоча б не доведеться гадати, звідки він береться.

— Галю, дякую тобі та Іринці, — дякувала сусідці Світлана Петрівна. — Мої вночі додому приїхали, а частування вже чекає. Так зраділи! Без твоєї доньки сиділи б до ранку голодні.

— Та що ви, Світлано Петрівно, — кивнула Галина. — Ми ж сусіди чи ні? Допоможемо одне одному. Якщо ще щось знадобиться, кажіть.

— А Ірина за свого залицяльника заміж піде?

— Вона, може, й пішла б, та не кличуть. Хоча добре, що не кличуть. Не уявляю, як такого зятем назвати. Мені б він у чоловіки підійшов, а не доньці.

— Не журися завчасно. По телевізору скільки таких пар показують — одружуються й живуть. Може, їй саме такий і потрібен. Молода ж, а не шибайголова. Ось наша Ніка — ураган із тайфуном разом! Малою ні хвилини спокою не давала. Втім, яка тепер, ще не знаю. Приїде — побачимо.

— То вона збирається?

— А куди вона дінеться? Максиму цього року п’ятдесят, батьківський ювілей треба вшанувати. Я, Галино, все сподіваюся, що зі своїм чоловіком, іспанцем, приїде. Нарешті познайомимося. А поки що тільки фотографії надсилають, я у відповідь вітання передаю.

— Оце тобі й шибайголова! А вже заміж вийшла.

— І твоя вийде, ще час є. Вона в тебе, бачу, все вдома та за роботою…