Повертаючись від свекрухи, Лариса побачила світло в порожній квартирі

— Такий тепер час, Світлано Петрівно. Раніше разом збиралися, пісень співали, у студентські будзагони їздили. А нині кожен залізе у свою нірку й стукає по клавішах. Подруга розповідала: син, ровесник Іри, з дружиною на різних кінцях дивана сидять і повідомлення одне одному надсилають. Поговорити б, обійнятися… Невже вони тепер і дітей через телефон заводять? — Галина голосно розсміялася. — Піду я. Доньки немає, треба в її кімнаті прибрати, та й у всьому будинку. Увечері повернеться, а вранці знову за комп’ютер, працювати.

— Зате вона майже весь час із тобою, — зауважила Світлана Петрівна. — Поїде ненадовго й повертається. Мої рідко вибираються, а онуки й поготів не дочекаєшся. Тільки на Максимів ювілей і сподіваюся.

— А ви до неї з’їздіть. Заодно закордон побачите.

— Куди мені! — махнула рукою літня жінка. — Хто мене кличе? І коли їхати? Улітку город, не кину ж я його. А взимку в них змагання, удома не застанеш, світом їздять. От і не збігаємося. Гаразд, заговорила я тебе. Піду, роботи ще вистачає.

— І в мене, — усміхнулася Галина й пішла до себе.

— На дачі? Максе, отямся! — Лара рішуче відкинула пропозицію чоловіка. — Такий ювілей буває один раз, треба гостей покликати. І куди ми їх повеземо, до Світлани Петрівни? А сукні, зачіски, конкурси? Не в піжмурки ж у лісі гратися! Мамі доведеться всіх годувати, потім за всіма прибирати. Ще й доставку гостей туди й назад влаштовувати. Краще виберемо ресторан у місті. Вона хоч від грядок відпочине, побачить, як тебе поважають друзі та колеги. Може, Ніка з чоловіком приїдуть, нарешті познайомимо його з бабусею. Уже два роки разом у сонячній Іспанії живуть, а до неї так і не вибралися. Вирішено, святкуємо тут. Краще подумай, коли заберемо маму. Давай на вихідних з’їздимо й усе з нею обговоримо.

Жарт про те, що вони з Ларою — п’ятдесятирічні старі, давно став для подружжя звичним. Але лише тепер Максиму справді виповнювалося п’ятдесят. Святкувати він за старою пам’яттю збирався в матері, аж поки дружина не заперечила.

— У мене в суботу зміна, — похитав він головою.

— Тоді поїдемо, коли звільнишся. У неділю все обговоримо, а пізно ввечері я поїду: вранці на роботу. Ти залишишся до наступного вечора. Мамі буде прикро, якщо тільки покажемося й одразу назад. Та й допомога їй потрібна. Пам’ятаєш, вона просила полагодити плитку й зайнятися ґанком?

— Ларисо, поклади ще салатику, одну баночку, — умовляла Світлана Петрівна невістку перед від’їздом. — Удома відкриєш, відріжеш хліба — вечеря готова.

— Та я ввечері не їм, особливо так пізно. Пожалійте мене, Світлано Петрівно! Навіщо мені все на собі тягти? Максим завтра ввечері машиною приїде, тоді й забере.

— Гаразд, умовила, — кивнула свекруха. — Нам, батькам, аби тільки за вас тривожитися. Сьогодні живете добре, а завтра раптом щось станеться…

Максим від несподіванки крякнув, не підводячись із дивана.

— Мамо, попереду в нас мій ювілей та приїзд Ніки. Більше жодних пригод, обіцяю! — басом промовив він.

— Оце так? — Лара примружилася. — І погода тобі підкоряється, і літаками ти розпоряджаєшся? Навіть за бажання доньки ручаєшся?

— У моєму віданні великий батьківський ремінь.

— Тільки Ніці не здумай сказати! — розсміялася дружина. — Вона ж прудка: ти ще за ремінь візьмешся, а вона вже фіть — і шукай на змаганнях десь у Парагваї.

— Самостійна в нас дівчинка, і добре, — схвально кивнула Світлана Петрівна. — А Галина своїй доньці вже третій день їжу до кімнати носить. І готує смачніше, і посуд за нею миє. Ірина сидить, не виходить, усе плаче: коханий її покинув. Бачили б ви того коханого! Старший за вас, а молодиться, чваниться. До Галини навіть зайти жодного разу не спромігся, наче не по чину йому.

— Ти ж розповідала, що Галина сама не веліла йому приходити, — нагадав Максим, згадавши колишні мамині дачні новини.

— Заборонила, припустімо. То якщо донька тобі дорога, постарайся з її матір’ю порозумітися. А він лише з-за паркану ручкою помахає! — Світлана Петрівна повторила жест, який бачила на власні очі. — Я так і сказала: може, воно й на краще. Ірочка поплаче, перестане, тоді знайде собі чоловіка ближчого за віком і характером. А ви вже, дітки, живіть мирно. Матері ж за вас дужче, ніж ви самі, переживають.

— Не тривожтеся, Світлано Петрівно, — лагідно всміхнулася Лара. — Ми з Максом стільки разом пережили, що кому ще, крім одне одного, потрібні? А Ірина куди молодша за нас, її сюрпризи ще чекають. Та й куди мені без вашої дачі? Доведеться тобі, Максимусю, довго мене терпіти, — додала вона, іронічно глянувши на чоловіка.

— Ех, аби тільки чоловік винним виявився, — зітхнув Максим. Він підвівся з дивана й підійшов до них. — Ніхто з тобою розлучатися не збирається. Збирайся, люба: за пів години електричка, а до станції ще дійти треба.

— То ти мене не відвезеш? — Лара подивилася на нього.

— Відвезу, звісно, — зніяковів він. — Чого ж ти заздалегідь не попросила?

— Не треба, я дражнюся, — засміялася дружина. — Перевіряю, чи готовий чоловік мені догоджати.

— Ну що, витримав перевірку?

— Цілком, я задоволена. Залишайтеся, мої любі, пийте чай, а мені час. З тобою, — вона повернулася до Максима, — сподіваюся, завтра все ж побачимося.

— Майже погроза, — всміхнувся він…